Життя за життям

Урсула з Памелою жили в кімнаті під самісіньким дахом, умебльованій двома однаковими ліжками, килимком із барвистих клаптів і тумбочкою. Памела спала, закинувши руки за голову, і часом зойкала, ніби її голкою штрикали (Моріс полюбляв такі жорстокі витівки). По той бік стіни хропла, як паровоз, місіс Ґловер, а з іншого кінця мурмотіла уві сні Бріджит. Боцман спав за дверима, охороняв їхній сон. Інколи він тихо скімлив уві сні — хтозна, від радощів чи від болю. Горище було людне і неспокійне.

Урсула знову прокинулася, коли гості почали прощатися. («Це дитя спить, як на голках», — казала місіс Ґловер, ніби це вада характеру, яку потрібно виправити). Вона вилізла з ліжка і прокралася до вікна. Якщо видертися на стілець, що суворо забороняли, то можна було розгледіти, як у темряві тріпочуть сукні Сильвії і її подруг, мов крильця молі. Г’ю стояв при воротях, готовий провести їх до станції.

Інколи Бріджит водила дітей на станцію, зустріти батька з роботи. Моріс заявляв, що стане водієм паровоза, коли виросте — чи, може, дослідником Антарктики, як сер Ернест Шеклтон, що саме готувався вирушити у велику експедицію. А чи просто банкіром, як батько.

Г’ю працював у Лондоні, місті, до якого вони зрідка навідувалися, щоб понудьгувати в бабусиній вітальні у Гемпстеді. На зворотньому шляху Сильвія завжди була дратівлива, бо їй «діяли на нерви» сварки Моріса й Памели.

Коли всі розійшлися, а голоси стихли вдалині, Сильвія вернулася в дім — темна тінь, як чорний кажан зі складеними крилами. Вона не бачила, що її слідами прочимчикував лис, а тоді звернув убік і зник у кущах.

*

— Ти нічого не чув? — спитала Сильвія, яка читала ранній роман форстера, спершись на подушки. — Малий спить?

Г’ю схилив голову набік — тієї миті він нагадав Сильвії Боцмана.

— Наче ні.

Зазвичай маля спало до ранку, як янголятко. Тільки, на щастя, не на небесах.

— Такої взірцевої дитини в нас ще не було, — сказав Г’ю.

— Так, цього лишимо собі.

— Він на мене геть не схожий.

— Ні, — доброзичливо погодилася вона. — Геть нічого спільного.

Г’ю розсміявся, чуло її поцілував і сказав:

— Добраніч, я лягаю.

— А я ще трохи почитаю.

*

За кілька днів вони пішли подивитися, як збирають урожай. Стояла спека. Сильвія і Бріджит з дівчатками брели ланами, а маля спало у матері на грудях у елінгу, який Бріджит скрутила із шалі.

— Ти як іберійська селянка, — засміявся Г’ю.

Була субота. Г’ю відпочивав від гарування в банку: витягнувся на плетеному шезлонгу на задній терасі і схилився над журналом про крикет, як над молитовником.

Моріс кудись завіявся одразу після сніданку. Дев’ятирічному хлопчаку дозволяли ходити, куди схоче і з ким схоче, і зазвичай він тримався товариства інших дев’ятирічних хлопчаків. Сильвія поняття не мала, чим син займається, але надвечір він повертався, забрьоханий з голови до п’ят, із неапетитними трофеями — як не банкою жаб і черв’яків, то мертвою птахою чи білим черепом якогось малого звіряти.

Коли вони нарешті вирушили в дорогу, навантажені немовлям, кошиками з їжею, панамами й парасольками, сонце вже підбилося височенько. Боцман трюхикав при них, як маленький поні.

— Господи, та ми як біженці, — примовляла Сильвія. — Як євреї, що покидають Ізраїль.

— Які ще євреї? — Бріджит з огидою скривилася.

Тедді проспав усю дорогу у своїх імпровізованих ношах, доки інші перебиралися через перелази й спотикалися на ґрунтовій дорозі, затверділій під сонцем. Бріджит порвала сукню, зачепившись за цвях, і скаржилася, що натерла ноги. Сильвія уявила, що подумають перехожі, якщо вони познімають корсети і лишать при дорозі. Їй раптом сяйнув спогад, недоречний серед залитого сонцем вигону для корів: Г’ю у медовий місяць у довільському готелі розшнуровує їй корсет, а за вікном лементують чайки на вітрі і різко сперечається французьке подружжя.

На шербурзькій баржі Сильвія вже носила під серцем крихітного гомункула, який стане Морісом, але ще перебувала у щасливому невіданні.

— Мадам? — вирвала її із задуми Бріджит. — Місіс Тодд? Це не корови.

*

Вони спинилися помилуватися тягловими кіньми Джорджа Ґловера, величезними румаками-шайрами — Самсоном і Нельсоном, які пирхали і трясли головами, забачивши товариство. Урсула їх боялася, а ось Сильвія згодувала кожному по яблуку, вони брали скибки з долоні ніжними рожевими губами. Сильвія сказала, що сірі коні в яблука значно красивіші за людей. Памела спитала:

— Що, навіть дітей?

— Так, особливо дітей, — і Сильвія розсміялася.

Джордж теж трудився на ланах і, забачивши їх, рушив через поле привітатися. Сильвії він кивнув, зняв капелюха і витер піт з чола картатим червоно-білим носовиком. До його долонь прилипли лусочки полови. Волосся на руках, як і полова, золотилося на сонці.

— Спека, — констатував він.

Джордж поглянув на Сильвію з-під довгого чуба, який завжди спадав на гарні блакитні очі. Сильвія зашарілася.