Життя за життям

Вийшла Бріджит із тацею, почала збирати чашки і блюдця. Вранці дівчина вдягала смугасту сукенку для домашньої роботи, зате після обіду наряджалася в чорну сукню з білими манжетами й коміром, шапочку і білий фартух. Вона вже не просто посудомийниця. Еліс зібралася заміж і їх покинула, тож Сильвія найняла для чорної роботи зухвале тринадцятирічне дівчисько з села, Марджорі.

(— Нам що, двох не досить? — обережно уточнив Г’ю. — Просто Бріджит і місіс Ґ.? У нас же тут не маєток.

— Ні, не досить, — відрубала Сильвія).

Біла шапочка була Бріджит завелика і весь час сповзала на очі. Коли вона верталася через газон додому, шапочка раптом зісковзнула. Дівчина спіткнулася, як клоун у цирку, але в останню мить випросталася — постраждала тільки срібна цукорниця і щипчики для цукру. Кубики цукру розсипалися, як кості, зеленою травою. Моріс гучно розсміявся над прикрістю Бріджит, і Сильвія кинула:

— Морісе, не дуркуй.

Сильвія спостерігала, як Боцман і Урсула підбирають розсипаний цукор — Боцман довгим рожевим язиком, а Урсула чомусь щипчиками. Боцман ликав грудки цукру швидко, не розжовуючи, а Урсула свої розсмоктувала повільно, по одній. Сильвія підозрювала, що Урсула завжди буде білою вороною. Її, одиначку, непокоїли складні стосунки між власними дітьми.

— Заїдь якось до Лондона, — раптом запропонувала Маргарет. — Зупинишся на кілька днів у мене. Розвіємося.

— Але ж діти… — протягнула Сильвія. — Та ще немовля. Не можу я їх лишити.

— Чому ні? — втрутилася Лілі. — Нянька що, кілька днів не дасть собі ради?

— Немає в нас няньки, — відрубала Сильвія.

Лілі роззирнулася, ніби чекала, що з гідрангій ось-ось вигулькне нянька.

— Та й не хочу я ніякої няньки, — додала Сильвія. (Та невже?).

Материнство — її відповідальність і доля. За браком іншого (та й чого ще бажати?) материнство — її життя. До грудей Сильвії припало майбутнє Англії. Вона незамінна, і хай вони собі не думають, наче байдуже, є вона чи нема. Вона додала:

— Я годую маля груддю.

Гості зачудовано втупилися в неї. Лілі мимоволі притисла долоні до власних грудей, ніби хотіла їх захистити.

— Так Бог велів, — додала Сильвія, хоча в Бога не вірила, відколи втратила Тіффіна.

Порятував її Г’ю, що рішуче простував до них через газон.

— А тут що діється? — розсміявся він, підхопив Урсулу й підкинув у повітрі, так що та аж цукром вдавилася. А тоді всміхнувся Сильвії і сказав, мовби вона могла забути: — Твої друзі приїхали.

Г’ю опустив Урсулу на траву і додав:

— П’ятниця, вечір. Трударі вийшли на заслужений відпочинок, а сонце перевалило на вечірній пруг. Чи не хочуть милі панянки чогось міцнішого? Може, джину?

У Г’ю було четверо молодших сестер, він почувався затишно серед жінок. Цього вистачало, щоб їх причарувати. Сильвія знала, що він звик наглядати за жінками, а не залицятися до них, хоча часом замислювалася про можливі наслідки його популярності. Чи, може, вже й дійсні наслідки.

Між Морісом і Памелою вдалося укласти перемир’я. Сильвія попросила Бріджит винести столик на маленьку, але затишну терасу, щоб діти перекусили надворі — молоки оселедця на грінках і жовте желе, яке витанцьовувало на тарілках. Сильвії від самого вигляду стало млосно.

— Як у дитинстві, — задоволено сказав Г’ю, а тоді ніби між іншим додав: — Австрія оголосила війну Сербії.

— Маячня, — сказала Маргарет. — Минулого року я чудово відпочила у Відні. В «Імперіалі», знаєте?

— Чув, — сказав Г’ю.

Сильвія там бувала, але не сказала.

*

Спадала павутина присмерку. Сильвії, що поринула у драглисту імлу сп’яніння, раптом згадалася батькова смерть, до якої призвів коньяк. Вона сплеснула руками, мовби вбила докучливу мошку:

— Час спати, діти, — і зиркнула на Бріджит, яка незграбно котила важкий візочок газоном.

Сильвія зітхнула, і Г’ю поміг їй підвестися з крісла. Коли вона звелася на ноги, він чмокнув її у щоку.

*

Сильвія привідкрила віконце під стелею дитячої. Власне, «дитячою» вони називали комірчину під самісіньким дахом — душну влітку, студену взимку, геть непридатну для вразливого немовляти. Сильвія, як і Г’ю, вважала, що дітей треба загартовувати змалку, аби вони потім легше зносили удари долі. (Втрату ошатного будинку у Мейфері, улюбленого поні й віри у всесильне божество). Вона вмостилася в оббите оксамитом крісло й погодувала Едварда.

— Тедді… — чуло прошепотіла вона, і немовля булькнуло, поринаючи в ситий сон.

Сильвії всі діти найбільше подобалися, коли були геть малі, лискучі й новенькі, як рожеві п’яточки кошенят. Але це маля було особливе. Вона поцілувала його м’якенький чубчик.

Із далини долинали тихі слова.

— Усе добре добігає кінця, — примовляв Г’ю, проводячи Лілі й Маргарет до їдальні. — Кажуть, наша місіс Ґловер, поетична душа, спекла ската. А спершу не хочете поглянути на мій генератор?

Жінки щебетали, як легковажні школярки, якими й лишилися.

*

Урсула прокинулася від захоплених вигуків і оплесків.

— Електрика! — зойкнула Сильвіїна подружка. — Чудово!