Життя за життям

— Не зациклюйтеся, — грубувато сказав він, а тоді вже тепліше додав: — Я собаку привів, подумав, раптом ви його заберете.

Щасливчик куняв в Урсули в ногах, він ошалів від радощів, побачивши її. Тедді не лишив його у Лисячому закуті, а потягнув на північ, на базу. «А що мені лишалося, коли в нього таке ім’я і репутація?» — писав він. Він прислав Урсулі фотографію свого екіпажу — хлопці розсілися на старих кріслах, а Щасливчик гордо вмостився в Тедді на колінах.

— Але ж він — ваш талісман, — запротестувала Урсула. — Віддати його — це ж до біди.

— Відколи відійшов Тед, у нас суцільні нещастя, — похмуро сказав Рой Голт, а тоді вже ласкавіше: — Це ж пес Теда, вірний, як то кажуть, до останнього. Він тут нидіє, забирайте. Хлопці вже дивитися не можуть, як він вештає злітною смугою, чекаючи на Теда. Це їм нагадує, що вони, мабуть, наступні.

*

— Я цього не переживу, — сказала Урсула, коли вони рушили додому.

Їй згадалося, що саме так казала міс Вулф, коли загинув Тоні. Та скільки ж усього їм судилося пережити? Пес задоволено вмостився в неї на колінах — може, відчував у ній щось від Теда. Так їй хотілося думати.

— А що ж нам іще лишається? — спитала Іззі.

Ну, завжди можна вкоротити собі віку. Може, так вона і зробила би, але ж не можна лишати пса самого.

— Це ж не смішно? — спитала вона у Памели.

— Ні, анітрохи. Цей пес — усе, що лишилося від Тедді.

— Інколи мені здається, що він — це і є Тедді.

— А оце вже смішно.

Вони сиділи на газоні у Лисячому закуті щось за два тижні після Дня перемоги.

(— Тут і починається найтяжче, — сказала була Памела).

Вони не святкували. Сильвія відзначила цей день, наковтавшись снодійного.

— Як про мене, це егоїзм, — сказала Памела. — Врешті, ми ж теж її діти.

Сильвія завжди все робила по-своєму: вона скрутилася на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, й випила цілу пляшку снодійного, запивши залишками віскі Г’ю. Це була й кімната Джиммі, але він для неї не рахувався. Тепер там жили Памелині сини, гралися старою іграшковою залізницею Тедді, облаштованою в кімнатці місіс Ґловер на горищі.

Памела і Гарольд з малими осіли у Лисячому закуті. На всезагальний подив, Бріджит виконала свою давню погрозу і вернулася до Ірландії. Сильвія, загадкова до останнього, лишила по собі бомбу сповільненої дії. З її заповіту вони дізналися, що гроші в родині були — акції й інвестиції, недарма Г’ю працював банкіром. Їх мали розділити порівну, а ось Лисячий закут відійшов Памелі.

— Чому це мені? — розгубилася вона. — Я ж не була її улюбленицею.

— Не було в неї улюбленців, — сказала Урсула, — крім Тедді. Якби він вижив, то вона лишила б дім йому.

— Якби він вижив, то й вона не померла б.

Моріс був у люті, а Джиммі на той час ще не повернувся з війни — та й коли повернувся, дім його не цікавив. Урсулу ця образа (зам’яке слово для великої зради) зачепила, хоча вона справді вважала, що Памела — ідеальна мешканка для Лисячого закута, й тішилася, що дім лишився в її руках. Памела хотіла була продати дім і розділити прибутки, але, на Урсулин подив, Гарольд переконав її цього не робити. (А Памелу складно переконати). Гарольд завжди недолюблював Моріса — почасти за політику, а почасти за паршиву вдачу. Урсула підозрювала, що він на такий спосіб покарав Моріса за те, що той, власне, Моріс. Це був сюжет як із романів Форстера, легко зачаїти образу, але Урсула вирішила цього не робити.

Вміст дому поділили порівну. Джиммі нічого не схотів — він уже купив квиток до Нью-Йорка, де на нього чекала робота в рекламному агентстві, отримана завдяки чоловіку, з яким зустрівся на війні, «знайомому» (відлуння слів Іззі). Моріс вирішив не опротестовувати заповіт («хоча, звісно, міг би»), зате прислав вантажівку і буквально вигріб усе з дому. Більше вони тих речей не бачили, тож скидалося на те, що Моріс їх попродавав — суто зі злості. Памела плакала, втративши Сильвіїні килими й гобелени, обідній стіл у стилі Регентства, дуже елеґантні стільці з вигнутими ніжками і великий годинник із вітальні, «речі, з якими ми виросли», але Моріс на тому заспокоївся, тож тотальній війні вдалося запобігти.

Урсула взяла собі маленький Сильвіїн годинничок:

— Нічого більше я не хочу. Тільки щоб мене завжди тут приймали.

— Ти ж знаєш, ми завжди тобі раді.

Лютий 1947 року

«Прекрасно! Як пакунок від Червоного хреста» — написала вона й поставила стару листівку зі світлиною Брайтонського павільйона на камінну полицю, обіч Сильвіїного годинничка і фотографії Тедді. Завтра відправить. Звісно, до Лисячого закута ітиме сто років.

Привітання з днем народження дійшло із запізненням. Традиційне святкування у Лисячому закуті зірвалося через погоду, тож натомість Крайтон повів її у «Дорчестер», де й повечеряли при свічках, бо електрика зникла.

— Дуже романтично, просто як у старі добрі часи, — сказав він. — Коли це ми були романтичні?

Їхній роман скінчився разом з війною, але він не забув про її день народження, що розчулило її більше, ніж він міг підозрювати. Подарував він їй коробку шоколаду.

(— Боюся, це небагато).