Життя за життям

Міллі вискочила заміж за американського солдата одразу після війни, але чкурнула з Америки за першої ж нагоди — її нова родина, мовляв, «коровам хвости крутить». Вона «повернулася на сцену» і пережила кілька катастрофічних романів, доки не зірвала джекпот у вигляді нафтового спадкоємця в податковому вигнанні.

— Вона тепер живе у Монако. Малесенька країна, я навіть не уявляла, наскільки. А вона з віком подурнішала. Тобі зі мною не нудно?

— Ні, що ти. Налити ще води?

— Ті, хто живуть самі, стають нудні. Ніхто нас не спиняє вчасно.

Найджел усміхнувся. У нього були серйозні окуляри й мила усмішка, як у Гарольда. Коли він зняв окуляри, щоб протерти серветкою, то лице в нього стало геть юне.

— Ти виглядаєш геть юним, — сказала Урсула. — Ти, звісно, і є юний. Я говорю як безумна тітонька.

— Господи, та що ти. Ти — найрозумніша людина, яку я знаю.

Вона взялася намазувати булочку маслом, задоволена компліментом.

— Усі ми мудрі по шкоді, але хтось колись сказав, що це й добре, бо інакше не було б історії.

— І він, мабуть, правий.

— Ти тільки уяви, усе було б геть інакше, — не вгавала Урсула. — Швидше за все, не було б ніякої Залізної завіси, а Росія не пожерла б Східну Європу.

— Пожерла?

— Ну, річ справді в зажерливості. А американці, можливо, без воєнного стану не видерлися б так стрімко з Великої депресії, а отже, і не мали б такого значного впливу на повоєнний світ…

— А мільйони досі були б живі.

— Звісно. Культурний ландшафт Європи теж геть змінився б завдяки євреям. А ще не забувай про всіх тих переміщених осіб, яких шпиняли з країни до країни. У Британії й далі були б колонії, чи бодай вони не посипалися б так стрімко — я, звісно, не кажу, що бути імперією добре. А ми не збанкрутували б і нам не довелося б так довго і тяжко — і фізично, і психологічно — вилазити зі злиднів. Не було б ніякого Спільного ринку…

— Який нас усе одно не пускає.

— Ти тільки уяви, якою сильною була б Європа! Хоча, може, лаври Гітлера просто перейняв би Герінґ чи Гіммлер, і нічого не змінилося б.

— Можливо, хоча нацисти були маргінальною партією, аж доки не опинилися при владі. Фанатичних психопатів серед них вистачало, але Гітлерової харизми не було ні в кого.

— Точно, — сказала Урсула, — харизми в нього не відняти. Про харизму говорять так, ніби це позитивна риса, але насправді це пускання пилу в очі, розумієш? Він ніби заворожував поглядом. Варто було зазирнути йому в очі, як здавалося, що ти й сам можеш повірити…

— То ти його бачила? — приголомшено спитав Найджел.

— Ну, не зовсім. Хочеш десерт, любий?

*

Стояв липень, спекотний, як Гадес. Вона верталася з «Фортнумс» по Пікаділлі. Кольори яріли, у ці дні все вигравало золотом, чого варта золота молодь. У її конторі працювали дівчата у спідничках, ненабагато ширших за пояс. Молодь останнім часом жила так пожадливо, ніби це вона вигадала майбутнє. Заради цього покоління сточили війну, а воно тепер легковажно розкидалося словом «мир» як рекламним гаслом. Війни воно не знало (їй почувся голос Сильвії: «І добре, навіть якщо продукт вийшов незадовільний»). Як то сказав Черчилль? Їм вручили права на свободу. І тепер це їхня справа — як нею розпорядитися. (Урсула говорила як буркотлива бабця — а думала, що ніколи такою не стане).

*

Вона вирішила прогулятися парками і перейшла вулицю, щоб звернути у Ґрін-парк. У неділю Урсула завжди гуляла в парку, але пенсіонерці, мабуть, кожен день — як неділя. Вона проминула палац, зайшла в Гайд-парк, купила морозиво в кіоску біля Серпентину й вирішила, що, може, варто орендувати шезлонг. Вона геть стомилася, ланч її виснажив.

Здається, вона закуняла — бо ситно пообідала. На воді кружляли човники, люди веслували, сміялися й жартували. Вона подумки вилаялася, коли зрозуміла, що знеболювальне забула вдома, а голова починає поболювати. Може, упіймає таксі на Керрідж-драйв: не вистачало плентатися додому по цій спеці, якщо голова і так болить. Аж раптом біль, замість посилитися, трохи вщух — зазвичай бувало навпаки. Вона знову заплющила очі, сонце було яскраве і тепле. Вона поринула у солодкі лінощі.

Дивно спати серед людей. Вона мала би почуватися вразливою, але натомість присутність інших заспокоювала. Як там у Теннессі Вільямса — «ласка незнайомців»? Лебединою піснею Міллі на сцені, ба навіть останнім зойком лебедя в агонії стала роль Бланш Дюбуа в постановці 1955 року у Баті.