Життя за життям

Справді? Памела насупилася від неможливості знання. Урсула поняття не мала, чи влаштовували їй свято-сюрприз — чи, як на те пішло, просто свято без сюрпризів. Для неї минуле було лабіринтом, а не прямою лінією, як у Памели.

Бріджит сказала:

— Нумо, ходімо на прогулянку.

— І варення для місіс Доддс захопіть, — докинула Сильвія.

Учора Сильвія закатала рукави, пов’язала на голову шаль і цілий день помагала місіс Ґловер варити у мідних каструлях варення із домашньої малини й цукру, який відкладали з пайка.

— Як на заводі амуніції, — сказала Сильвія, черпаючи закипіле варення у ряд скляних слоїків.

— Нічого подібного, — буркнула собі під ніс місіс Ґловер.

Урожаї того року були рекордні, а Сильвія начиталася книжок із садівництва й оголосила себе вправною садівницею. Місіс Ґловер похмуро заявила, що ягоди — це ще квіточки, і взагалі, Сильвія ще до цвітної капусти не бралася. Для тяжкої роботи в саду Сильвія найняла Кларенса Доддса, який колись приятелював зі старим шкарбанем Семом Веллінґтоном.

До війни Кларенс був помічником садівника у маєтку. З армії його відпустили за інвалідністю, половину лиця закривала маска. Він сказав, що шукає роботу в бакалії.

Урсула вперше з ним перестрілася, коли він саме копав грядку під моркву. Коли він повернувся і вона вперше побачила його лице, то неґречно зойкнула. На масці було намальоване широко розплющене блакитне око в тон до справжнього.

— Навіть коні лякаються, — сказав він і всміхнувся.

І краще б не всміхався, бо рот маска не закривала. Губи в нього були покручені, химерні, ніби про них узагалі забули і нашвидкуруч пришили допіру після народження.

— Мені ще пощастило, — сповістив він їй. — Артилерія — вона така.

Як на Урсулину думку, то щастям це назвати складно.

Не встигло морквяне пір’я вибитися із землі, як Бріджит почала гуляти з Кларенсом. Не встигла Сильвія викопати картоплю, як Бріджит і Кларенс заручилися. Кларенс не міг собі дозволити купити обручку, тож Сильвія віддала Бріджит перстеник, який у неї «завалявся» — вона, мовляв, його давно не носить.

— Це просто копійчана біжутерія, — сказала вона, хоча насправді Г’ю купив перстеника на Нью-Бонд-стрит, коли народилася Памела, а на гроші він ніколи не скупився.

Фотографія Сема Веллінґтона рушила у заслання до старої дерев’яної скрині в сараї.

— Не можу ж я її тримати над ліжком? — бідкалася Бріджит. — І викинути не можу.

— Поховай, — запропонувала місіс Ґловер, від чого Бріджит взяли дрижаки. — Як чорна магія.

*

Вони рушили до місіс Доддс, навантажені варенням і чудесним букетом бордової чини, якою Сильвія пишалася, бо сама виростила:

— Якщо місіс Доддс запитає, скажи, що цей сорт називається «Сенатор».

— Та нічого вона не спитає, — відмахнулася Бріджит.

Моріс, звісно, із ними не пішов. Він одразу після сніданку спакував собі перекус, закинув у рюкзак, скочив на велосипед і зник — тепер до вечора десь ошиватиметься із друзями. Урсула та Памела мало цікавилися життям Моріса, а він геть не цікавився їхнім. Тедді — той був інший, ласкавий і вірний, як цуцик, і балували його так само.

За словами Сильвії, Кларенсову матір найняли в Еттрінґем-голл на «напівфеодальній основі»: вона й жила у тісному старому котеджику при маєтку, де завжди тхнуло застоялою водою і мокрим тиньком. На вогкій стелі тиньк пішов бубонами, як від чуми. Їхній Боцман минулого року помер від чумки, і його поховали під бурбонською трояндою — Сильвія спеціально замовила йому на могилу.

— Сорт називається «Луїз Одьє», — сказала вона, — якщо вам цікаво.

Тепер у них був інший пес — вертляве чорне цуценя, суміш хорта і коллі. Звали її Тріксі, але краще б назвали Шкодою, бо Сильвія весь час зі сміхом повторювала: «А ось і наша Шкода». Памела якось побачила, як місіс Ґловер дала Тріксі влучного копняка, і Сильвія «з нею поговорила». Бріджит не взяла Тріксі до місіс Доддс, бо сказала, що та домашніх тварин не любить.

— Вона в собак не вірить, — сказала Бріджит.

— Собаки — не об’єкт віри, — сказала Сильвія.

Кларенс зустрів їх при воротях. До самого маєтку треба було йти ще кілька миль довгою в’язовою алеєю. Донти жили там уже кількасот років, час від часу навідуючись у село на свята, ярмарки чи Різдво. Капличка у них була своя, тож у церкві їх не бачили, хоча останнім часом їх не бачили взагалі: Донти втратили на війні трьох синів одного за одним і зреклися світу.

Не витріщатися на бляшане Кларенсове лице було понад їхні сили («взагалі-то це не бляха, а оцинкована мідь», — виправив він). Вони жили зі страхом, що якось він зніме маску. Він її знімає на ніч? Якщо Бріджит вийде за нього заміж, то побачить жах під маскою? Якось вони підслухали, як Бріджит каже місіс Ґловер:

— Річ не в тому, що під маскою, а в тому, чого під нею немає.