Життя за життям

Вона спробувала щось сказати, проте перш ніж видала хоч звук, рука накрила їй рот, власне, півобличчя, а він осміхнувся й прошипів: «Ш-ш-ш-ш», — мовби вони змовники у грі. Іншою рукою нишпорив під її одягом, вона запищала, протестуючи. А тоді почав тицятися в неї, як бики з поля у ворота. Вона спробувала випручатися, але він був удвічі, як не втричі більший, вона забилася, як миша у пащі Гетті.

Урсула спробувала роздивитися, що він робить, але Гові притискався тісно-тісно, у полі зору була тільки масивна щелепа і щетина, невидима на відстані. Урсула бачила братів голими, знала, що в них між ніг — зморщені червики, відросточки, які не мали нічого спільного з болісними наполегливими поштовхами, що вторгалися в неї, як таран. Проникали у її тіло. Арка, що вела до жіночої долі, вже була не тріумфальна, а брутальна, цілковито байдужа.

А тоді Гові ревнув, як бик, а не оксфордський студент, і почав застібатися, усміхаючись їй.

— От уже ці англійки, — він струснув головою і розсміявся, а тоді пригрозив їй пальцем із осудом, ніби це вона спланувала те огидне, що щойно сталося, і сказав: — Ну ви і штучки!

Він знову розсміявся і скотився вниз, перескакуючи по три сходинки за раз, ніби їхня дивна зустріч просто сповільнила його на мить.

А Урсула втупилася у квіткові шпалери. Вона доти не помічала, що це гліцинія, така сама росла над заднім ґанком. То от що в літературі називають «дефлорацією», — подумала вона. Слово звучало так гарно.

Коли вона за півгодини знову спустилася, — і що то були за тридцять хвилин, сповнених сум’яття, геть невластивого суботнім ранкам! — Сильвія і Г’ю з ґанку саме махали вслід автомобілю Гові.

— Яке щастя, що вони не затрималися, — сказала Сильвія. — Морісова пиха мені в печінках сидить.

— Імбецили, — життєрадісно погодився Г’ю, а тоді, побачивши Урсулу в передпокої, спитав: — Усе гаразд?

— Так, — сказала вона, бо будь-яка інша відповідь була б нестерпна.

*

Цю пригоду виявилося легше витіснити з пам’яті, ніж Урсула боялася. Врешті, казала ж Сильвія, що негожий вчинок — це те, про що згодом не говорять? Урсула уявила, що у неї в голові, в куточку, є шафа — проста, соснова. Вона поклала Гові і сходи на горішню полицю й рішуче провернула ключ у замку.

Треба вміти не попадатися на чорних сходах чи порослій кущами алеї, вона ж не героїня готичних романів, якими зачитується Бріджит. І хто міг подумати, що в реальності це такий неприємний і кривавий акт? Мабуть, щось він у ній відчув, щось розпусне, щось, чого вона навіть сама не усвідомлювала. Перш ніж відкласти цю пригоду на горішню полицю, вона розбирала її знову і знову, намагаючись зрозуміти, в чому її вина. Мабуть, було в ній щось таке, що хтось бачив, а хтось — ні. Іззі он бачила. Щось недобре прилетіло. Щось — це вона сама.

Розгорталося літо. Памелу прийняли на факультет хімії університету Лідсу, і вона сказала, що навіть рада, бо там, у провінції, люди «щиріші», не такі сноби. Вона багато грала в теніс із Ґерті, а на грі з мішаних пар — із Деніелом Коулом і його братом Саймоном, і часто дозволяла Урсулі взяти свій велосипед. Вони каталися з Міллі й вищали, коли котилися під гору. Часом Урсула влаштовувала ліниві вилазки з Тедді та Джиммі, а Джок намотував кола навколо них. Ані Тедді, ані Джиммі не намагалися приховати своє життя від сестер, як це робив Моріс.

Памела з Урсулою часто возили Тедді та Джиммі до Лондона — то до Музею природознавства, то до Британського музею, то до К’ю — але ніколи не сповіщали Іззі. Та знову переїхала, цього разу до великого дому в Голланд-парку («доволі богемний endroit»). Одного дня вони тинялися Пікаділлі й побачили на вітрині книгарні цілий стосик «Пригод Авґуста» із «портретом авторки — міс Дельфі Фокс, зробленим містером Сесілом Бітоном». Іззі виглядала як кінозірка чи богемна краля.

— Ой Боженько, — зойкнув Тедді, і Памела, попри свій статус in loco parentis

, не стала його картати.

*

У маєтку Еттрінґем-голл знову почали влаштовувати свята. Донти нарешті відійшли, не минуло й ста років: леді Донт так і не оговталася після вбивства Ангели, а маєток придбав доволі загадковий чоловік, такий собі містер Ламберт — хтось казав, що бельгієць, а хтось — що шотландець. Ніхто не вів із ним довгих розмов, щоб установити походження — усі сходилися на тому, що він легко ніяковіє і говорити із ним складно. За чутками, він заробив свої статки на війні.

А у п’ятницю в сільському клубі були танці — якось туди з’явився, змивши з лиця кіптяву, сам Фред Сміт і по черзі запросив на танець Памелу, Урсулу і трьох старших дівчат Шоукросс. Свого оркестру в них не було, тільки патефон, тож ніякого тобі чарльстона, ніякого блекботтома — самі старосвітські танці. Фред Сміт несподівано вправно вальсував кімнатою. Урсулі сяйнула думка, що вона не проти б мати когось штибу Фреда за кавалера — хоча Сильвія цього, звісно, не стерпіла б. («Що, залізничник?»).

Щойно вона про це подумала, як двері шафи прочинилися і жахлива сцена на сходах вивалилася назовні.

— Тримайтеся, — сказав Фред Сміт. — Щось ви позеленіли, міс Тодд.