Життя за життям

Ця кімната нічим, власне, не відрізнялася від безлічі інших кімнат. Високі вікна і підв’язані стрічками з тасьмою завіси виглядали так, мовби лишилися з попереднього життя дому — як і мармуровий камін, у якому палахкотів гасовий вогонь, і простенький годинник з великими цифрами на камінній полиці. Зелений лінолеум під ногами й операційний стіл у центрі кімнати не вписувалися у декорації. Пахло в кімнаті як у шкільній лабораторії. Урсула розгублено поглянула на нещадно-лискучі металеві інструменти, розкладені на тканині на возику. Ті мали більше спільного з бійнею, ніж із дітьми. Колиски ніде не видно. Її серце тьохнуло.

До кімнати залетів, мовби запізнювався кудись інде, старший за Г’ю чоловік у довгому лікарському халаті, наказав Урсулі лягти на операційний стіл і поставити ноги «на стремена».

— На стремена? — повторила Урсула. До чого тут узагалі коні?

Вона розгубилася, але накрохмалена медсестра вклала її і поставила ноги на підставки.

— Мене оперуватимуть? — запротестувала Урсула. — Але ж я здорова.

Медсестра опустила маску їй на обличчя.

— Порахуй від десяти до одного.

— Чому? — спробувала спитати Урсула, проте не встигло слово скластися в мозку, як кімната і все навколо розчинилися.

Вона прийшла до тями на пасажирському сидінні «остіна» Іззі й тупо витріщилася крізь лобове скло.

— Скоро будеш як новенька, — сказала Іззі. — Не хвилюйся, вони дали тобі знеболювальне. Потім будуть трошки дивні відчуття.

Звідки Іззі стільки знає про цей огидний процес?

На Мелбері-роуд Іззі допомогла їй вмоститися на ліжку, і вона глибоко заснула під лискучим сатиновим покривалом у запасній спальні. Коли Іззі зайшла з тацею, надворі було темно.

— Це суп із бичачого хвоста, — защебетала вона. — Купила в банці.

Від Іззі пахнуло алкоголем, чимось задушливо-солодким; під макіяжем і життєрадісними манерами проступала втома. Мабуть, Урсула для неї — жахливий тягар. Вона спробувала сісти. Запах спиртного і бичачого хвоста були такі сильні, що вона виблювала просто на лискучий сатин.

— О Господи, — сказала Іззі, притиснувши долоню до рота. — Я не створена для такого.

— Що з дитиною? — спитала Урсула.

— Що?

— Що з дитиною? — повторила Урсула. — Її віддали добрим людям?

*

Вона ще раз прокинулася вночі, знову виблювала і поринула в сон, не прибравши й не покликавши Іззі. Коли вона прокинулася вранці, їй було жарко. Надто жарко. Серце калатало у грудях, кожен подих давався з трудом. Вона спробувала встати, але голова закрутилася, а ноги не тримали. Після того все було як у тумані. Іззі, мабуть, викликала Г’ю, бо коли вона відчула на липкому лобі прохолодний доторк і розплющила очі, він підбадьорливо їй усміхався. Він сидів на ліжку, не знімаючи плаща. А вона все ліжко заблювала.

— Ми доправимо тебе в лікарню, — сказав він, мовби блювота його геть не обходила. — У тебе просто запалення.

Десь на фоні запекло протестувала Іззі:

— Та мене судитимуть.

На що Г’ю сказав:

— Добре, сподіваюся, тебе кинуть за ґрати, а ключі викинуть.

Він узяв Урсулу на руки і сказав:

— На бентлі, мабуть, буде швидше.

Урсула почувалася невагомою, ніби ось-ось злетить. Наступного разу вона прийшла до тями в лункій лікарняній палаті. Над нею сиділа Сильвія із суворим і злим лицем.

— Як ти могла?

Урсула зраділа, коли настав вечір і на зміну Сильвії прийшов Г’ю.

Це Г’ю був із нею, коли прилетів чорний кажан. Ніч простягнула їй руку, й Урсула піднялася, щоб її вхопити. Вона відчула полегшу, навіть радість: її кликав осяйний сліпучий світ, місце, де розкриваються всі таємниці. Її огорнула темрява, оксамитовий друг. У повітрі кружляв сніг, білий, як тальк, холодний, як східний вітер на шкірі немовляти — а тоді Урсула повалилася назад на лікарняне ліжко. Її руку не прийняли.

*

На світло-зелене лікарняне покривало падав яскравий сніп світла. Г’ю спав, і його лице уві сні було розслаблене і втомлене. Він незручно зігнувся на стільці біля ліжка. Одна штанина трохи задерлася, Урсулі було видно зморщену сіру шкарпетку і гладку шкіру на гомілці. Колись він був як Тедді, — подумалося їй, — а Тедді колись буде як він. Хлопчик у чоловікові, чоловік у хлопчикові. Від цього їй захотілося плакати.

Г’ю розплющив очі й, побачивши її, слабко всміхнувся і промовив:

— Привіт, ведмежатко. З поверненням.

Серпень 1926 року

«Ручку треба тримати так, щоб полегшити написання стенографічних знаків. Зап’ясток не мусить торкатися зошита чи парти».

Решта літа була жахлива. Вона сиділа під яблунею в саду й намагалася штудіювати Пітманів посібник зі стенографії. Було вирішено, що вона піде на курси машинопису і стенографії, а до школи не повернеться.

— Я не можу повернутися, — сказала вона. — Не можу, та й годі.