Життя за життям

Засюрчав свисток начальника станції, спершу короткий, тоді довший, і потяг від’їхав. Урсула вмостилася на теплому плюшевому сидінні й задумалася про майбутнє. Можна, мабуть, розчинитися у натовпі інших грішниць-прохачок на вулицях Лондона. Скулитися на лавочці в парку й замерзнути вночі — ось тільки зараз літо, не замерзне вона. А можна зайти в Темзу й тихо пливти за течією повз Воппіг, Ротерхіт, Гринвіч і Тілбері аж до моря. Ото родина розгубилася б, якби виловили її тіло. Вона уявила, як супилася б над шитвом Сильвія: «Але ж вона вийшла на прогулянку, сказала, дикої малини назбирає в саду». Урсула винувато згадала білу порцелянову миску для пудинга, яку лишила під живоплотом, щоб підібрати на зворотньому шляху. У ній лежали кислі ягоди, пальці досі вимащені червоним.

*

Після обіду вона блукала великими лондонськими парками: Сент-Джеймс, Ґрін-парк, Гайд-парк і аж до Кенсінґтон-ґарденс. Аж не віриться, скільки в Лондоні можна пройти, майже не ступаючи на тротуари й не переходячи дороги. У неї, звісно, грошей при собі не було — тепер розуміла, що це дурна помилка — тож вона навіть не могла купити собі чаю в Кенсінґтоні. Тут уже немає ніякого Фреда Сміта, який за нею «наглянув» би. Їй було жарко, вона стомилася і вся припала пилюкою, горло сухе, як трава в Гайд-парку.

Цікаво, із Серпентину можна пити? Там втопилася перша дружина Шеллі, але в такий день, коли цілі натовпи висипали посидіти на сонечку, конче знайдеться якийсь містер Вінтон, що кинеться у воду і її порятує.

Вона, звісно, знала, куди простує. Це було неминуче.

*

— Господи, що з тобою сталося? — спитала Іззі, драматично прочиняючи двері, ніби чекала на когось цікавішого. — Виглядаєш як мара.

— Находилася, — сказала Урсула, і додала: — Грошей у мене немає. І, здається, в мене буде дитина.

— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.

*

Так вона і опинилася в незручному кріслі у великому будинку десь у Белгравії — колись це, мабуть, була їдальня. Тепер кімнату перетворили на звичайну почекальню, і голландський натюрморт над каміном чи ваза запилючених хризантем на столику нічим не виказували, що відбувається в інших кімнатах. Почекальня геть не в’язалася із мерзенним рандеву з Гові на чорних сходах. Хто б міг подумати, що з одного життя в інше вислизнути так легко? Цікаво, що сказав би про її прикрість доктор Келлет?

Після її несподіваної появи на Мелбері-роуд Іззі вклала її спати у запасній спальні. Урсула ридала, натягнувши на голову лискуче сатинове покривало, і намагалася не слухати, як Іззі в коридорі відбріхується по телефону:

— Я сама здивувалася! Вона просто з’явилася в мене на порозі, ягняточко… скучила за мною… музеї подивитися і таке інше, театр, нічого ризикованого… не будь такою мегерою, Г’ю…

Добре, що Іззі хоч не нарвалася на Сильвію — та її і слухати не стала б. На щастя, їй дозволили лишитися в Лондоні на кілька днів — «музеї і таке інше».

Іззі закінчила розмову й занесла до спальні тацю.

— Бренді. І грінка з маслом. Боюся, більше в мене нічого нема. Дурненька, — зітхнула вона. — Є способи, знаєш-но, засоби, краще запобігти, ніж лікувати, і так далі.

Урсула поняття не мала, про що Іззі торочить.

— Дитини, звісно, треба позбутися, — вела далі Іззі. — Ти ж зі мною згодна?

На це питання Урсула від щирого серця відповіла «так».

*

Двері почекальні в Белгравії прочинила жінка у формі медсестри, такій накрохмаленій, що вона й без людини стояла б.

— Сюди, — суворо сказала вона, не звертаючись до Урсули на ім’я.

Урсула рушила за нею покірно, як ягня на заклання.

Іззі — радше ділова, ніж співчутлива — підвезла її туди машиною («Щасти») й пообіцяла вернутися «пізніше». Урсула поняття не мала, що станеться в інтервалі між «Щасти» і «пізніше», але припустила, що приємно не буде.

Може, їй дадуть бридкий сироп чи повну миску великих таблеток. І, поза сумнівами, на неї чекає добряча прочуханка за аморальність і розпусну вдачу. Байдуже, аби тільки годинник вдалося відмотати назад. Цікаво, якого розміру дитя? Дещо вдалося дізнатися з енциклопедії Шоукроссів. Мабуть, доведеться потрудитися, перш ніж воно вийде, а тоді його замотають у шаль, покладуть у колиску й чуло доглядатимуть, доки воно не підросте, а потім віддадуть добрим людям, які хочуть завести дитину так само сильно, як Урсула — її позбутися. А тоді вона сяде на потяг додому, пройде Церковним провулком, підбере білу порцелянову миску з урожаєм малини і зайде у Лисячий закут, ніби нічого, крім «музеїв і так далі», і не сталося.

*