Життя за життям

Від холодку, який віяв від Сильвії щоразу, коли вона помічала в кімнаті Урсулу, не було рятунку. Бріджит і місіс Ґловер не розуміли, чому ця «серйозна хвороба», яку Урсула підхопила, коли навідувала тітку в Лондоні, відштовхнула Сильвію від доньки, а не зблизила їх, як можна було б очікувати. Іззі, звісно, навіки заборонили приїздити. Persona non grata in perpetuam. Правди не знав ніхто, крім Памели, яка слово за слово виманила з Урсули цілу історію.

— Але ж він тебе присилував, — лютувала вона. — Як ти можеш винуватити себе?

— Але ж наслідки… — прошепотіла Урсула.

Сильвія, звісно, у всьому винуватила її.

— Ти сплюндрувала свою честь, гідність і добру думку загалу.

— Але ж ніхто не знає.

— Я знаю.

— Ти говориш, як героїні романів Бріджит, — сказав Сильвії Г’ю. Г’ю що, читав романи Бріджит? Навряд чи. — Власне кажучи, ти говориш, як моя мати.

(«Зараз здається, що все жахливо, — втішала її Памела, — але минеться й це»).

Навіть Міллі вдалося ошукати.

— Зараження крові! Як драматично. Лікарня була жахлива? Ненсі сказала, що Тедді сказав їй, що ти ледь не померла. Зі мною нічого такого цікавого ніколи не станеться.

Різниця між «померла» і «ледь не померла» — цілісінький світ. Цілісіньке, по суті, життя. Урсулі здавалося, що порятоване життя їй і не треба.

— Я хотіла би знову походити до доктора Келлета, — сказала вона Сильвії.

— Наскільки мені відомо, він вийшов на пенсію, — байдуже кинула мати.

*

Урсула довго не стриглася, переважно щоб потішити Г’ю, але якогось дня таки поїхала у Біконсфілд із Міллі й постриглася коротко. Після цього покаянного жесту вона почувалася як мучениця чи черниця. Так, мабуть, і доживатиме віку — і не мучениця, і не черниця, щось посередині.

Г’ю, здається, радше здивувався, ніж засмутився. Мабуть, після Белгравії стрижка — дрібний переступ.

— Отакої, — сказав він, коли вона спустилася на вечерю. Давали неапетитні яловичі відбивні à la Russe. («Як собачий харч», — сказав Джиммі, хоча Джиммі, дитя, наділене прекрасним апетитом, радо схрумав би ще й Джокову вечерю).

— Ти як нова людина, — сказав Г’ю.

— Це ж добре, правда? — спитала Урсула.

— Стара Урсула мені подобалася, — втрутився Тедді.

— І ти такий один, — пробурмотіла Урсула.

Сильвія видала звук, який так і не переріс у слово, а Г’ю сказав Урсулі:

— Та ну, ти…

Проте вона так і не довідалася, що думав про неї Г’ю, бо у двері різко постукали — стурбований майор Шоукросс прийшов з’ясувати, чи Ненсі не у них.

— Перепрошую, що перериваю вечерю, — сказав він, маячачи на порозі їдальні.

— Її тут немає, — сказав Г’ю, хоча відсутність Ненсі й так впадала у вічі.

Майор Шоукросс насупився на відбивні у них на тарілках.

— Вона пішла назбирати листя на алеї. Для гербарію. Ти ж її знаєш.

Це до Тедді, духовного близнюка Ненсі. Ненсі любила природу і весь час збирала гілочки й шишки, мушлі, камінці й кісточки, як тотеми якоїсь прадавньої релігії. Місіс Шоукросс називала її «дитя природи» («ніби це добре», — додала Сильвія).

— Вона пішла по дубове листя, — пояснив майор Шоукросс. — У нас у саду дуби не ростуть.

Вони перекинулися кількома фразами про занепад англійських дубів, а тоді запанувала гнітюча тиша. Майор Шоукросс прочистив горло.

— Роберта каже, що вона пішла з годину тому. Я пройшов цілу алею туди й назад, погукав її. Уявити не можу, де вона. Вінні та Міллі теж пішли на пошуки.

Майор Шоукросс сполотнів. Сильвія налила склянку води й передала йому:

— Сядьте.

Він не сів. Звичайно, — сяйнув Урсулі здогад, — він думає про Ангелу.

— Мабуть, знайшла щось цікаве, — сказав Г’ю, — пташине гніздо чи кошенят на фермі. Ви ж її знаєте.

Вони зійшлися на тому, що всі знають Ненсі.

Майор Шоукросс взяв зі стола ложку й неуважно на неї поглянув.

— Вона вечерю пропустила.

— Я поможу вам її шукати, — сказав Тедді, рвучко підводячись з-за столу. Він також знав Ненсі: вечерю вона ніколи не пропускає.

— І я, — сказав Г’ю і підбадьорливо поплескав майора Шоукросса по плечу. Відбивні лишилися на столі.

— Можна, я теж піду? — спитала Урсула.

— Ні, — відрізала Сильвія. — І Джиммі теж не піде. Лишайтеся, пошукаємо в саду.

*

Цього разу льодівня не знадобилася. Ненсі відвезли до моргу при лікарні. Коли її знайшли, вона була ще м’яка і тепла. Її заштовхали до порожньої старої кормушки для худоби.

— Над нею поглумилися, — сказав Г’ю Сильвії, доки Урсула чигала, як шпиг, за дверима вітальні. — Двоє дівчаток за три роки, це ж не збіг. Її теж задушили, як і Ангелу.

— Серед нас живе чудовисько, — погодилася Сильвія.

Знайшов майор Шоукросс.

— Дякувати Богові, що хоч цього разу не бідаха Тедді, — сказав Г’ю. — Він цього не витримав би.

Тедді і так цього не витримав. Він кілька тижнів майже не розмовляв, а коли врешті заговорив, сказав, що йому мовби душу вирвали.

— Шрами гояться, — сказала Сильвія, — навіть найстрашніші.

— Ти правда так думаєш? — спитала Урсула, згадуючи гліцинії на шпалерах і почекальню в Белгравії.

Сильвія не завдала собі клопоту збрехати:

— Ну, не конче.