Життя за життям

— О, свіже повітря! — вигукнула Лілі, коли Сильвія вивела їх у сад. — Тут як у селі.

Вони затуркотіли над візочком, як голубки — чи навіть як голуби, вид брутальніший. А Сильвіїним струнким станом захоплювалися ще більше, ніж малям.

— Я попрошу принести чай, — сказала Сильвія. Гості її вже стомили.

*

Був у них і пес, великий тигрястий французький мастиф на ім’я Боцман.

— Так звали собаку Байрона, — пояснила Сильвія.

Урсула поняття не мала, що то за загадковий Байрон, але він, на щастя, не зазіхав на їхнього пса. У Боцмана була м’яка зморшкувата шкура, що перекочувалася під Урсулиними пальцями, а з рота в нього тхнуло ошийком, який місіс Ґловер з огидою йому варила. Це добрий і відповідальний пес, — зауважив Г’ю, — такі рятують людей із пожеж і на воді.

Памела часто вбирала Боцмана у старий капелюшок і шаль, щоб погратися в дочки-матері, хоча тепер удома було справжнє маля — хлопчик Едвард. Усі звали його Тедді. Маму, здається, немовля заскочило зненацька:

— Не знаю, звідки він узявся.

Сильвія реготала, ніби гикала. Вона чаювала на газоні зі шкільними подружками «з лондонських часів», які приїхали проінспектувати нового члена родини. Три пані в ошатних легких сукнях і крисатих солом’яних капелюхах сиділи у плетених кріслах, пили чай і ласували пирогом із хересом, який спекла місіс Ґловер. Урсула з Боцманом гралися на траві неподалік у надії, що і їм щось перепаде.

Моріс натягнув сітку і вчив Памелу грати в теніс, хоча й без фанатизму. Урсула плела Боцманові віночок із маргариток. Пальці в неї були короткі й незграбні. Це у Сильвії були довгі вправні пальці мисткині чи піаністки. Вона грала на фортеп’яно у вітальні. («Це Шопен»). Інколи після підвечірку вони співали, але Урсулі ніколи не вдавалося вступити вчасно. («Тупиця», — казав Моріс. «Що більше співатимеш, то краще виходитиме», — казала Сильвія). З-під кришки піаніно пахло, як зі старих валіз. Урсулі згадалася бабця Аделаїда, яка куталася в чорне і днями сьорбала мадеру.

Новий член родини спав у великому візочку під високим буком. Крізь цей пишний пристрій пройшли вони всі, тільки цього не пам’ятали. З дашка звисав срібний зайчик, а немовля кутали в ковдру, «вишиту черницями». Урсулі ніхто ніколи не пояснював, що то за черниці й чому вони вишивають жовтих каченят.

— Едвард… — протягнула Сильвіїна подружка. — Тедді, чи що?

— Урсула і Тедді. Мої ведмежатка, — Сильвія розсміялася, як гикнула.

Урсулі не хотілося бути ведмежам: краще вже бути псом. Вона лягла на спину і втупилася в небо. Боцман щось буркнув і простягнувся біля неї.

У блакиті зухвало ширяли ластівки. Вона слухала, як тихо брязкають порцелянові чашечки об блюдця і рипить газонокосарка Стариганя Тома у саду їхніх сусідів Коулів, чула пряний запах гвоздик у живоплоті і п’янку зелень свіжоскошеної трави.

— Овва, — сказала Сильвіїна лондонська подружка і витягла ноги, демонструючи світові стрункі литки у білих панчохах. — Довге спекотне літо, краса…

Ідилію порушив Моріс: він обурено пожбурив ракетку на газон, так що та аж задзвеніла і підлетіла.

— Не можу я вчити це дівчисько! — заволав він, почимчикував до кущів і почав гатити їх дрючком. В уяві він пробивав собі шлях через джунглі за допомогою мачете. Восени його збиралися спровадити до закритої школи. Цю саму школу закінчив Г’ю, а перед тим — його батько. («І так далі, мабуть, аж до Норманського завоювання», — пояснила Сильвія). Г’ю стверджував, що у школі в Моріса «сформується характер», хоча Урсулі здавалося, що в нього й так усе сформоване. Г’ю розповідав, що коли його відправили до школи, він спершу плакав щоночі, але Моріса радо віддавав на ті самі тортури. Моріс випнув груди і заявив, що рюмсати не збирається.

(— А ми ж що? — розхвилювалася Памела. — Нас теж відправлять до школи?

— Тільки якщо погано поводитиметеся, — розсміявся Г’ю).

Памела почервоніла, стиснула кулаки, вперла руки в боки й заревіла «Свинюка!» Морісу вслід. З її вуст слово «свинюка» звучало як лайка, а в дійсності-бо свині милі.

— Пеммі, — м’яко гукнула Сильвія, — так тільки базарні баби кричать.

Урсула підібралася ближче до джерела тістечок.

— Ходи сюди, — сказала Сильвіїна подружка, — дай на тебе подивлюся.

Урсула спробувала втекти, але Сильвія її спинила.

— Справжня красунечка, — сказала Сильвіїна подружка. — Уся в тебе, Сильвіє.

— На базарах живуть баби? — перепитала Урсула в мами, і Сильвіїні подружки зайшлися солодким дзвінким сміхом.

— Вона така кумедна, — сказала одна із них.

— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.

*

— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.

— Діти, — протягнула Маргарет, — це велика втіха.

І не тільки, — подумала Сильвія, — проте як пояснити приголомшливий масштаб материнства жінці, у якої немає дітей? У товаристві подружок її короткої юності, якій, на щастя, поклало край заміжжя, Сильвія почувалася просто-таки матроною.