Життя за життям

Після обіду вони вчилися стенографії й писали снодійні диктанти, що включали найрозмаїтіші жанри ділового листування. «Вельмишановне-панство, я-довів ваше послання до-уваги ради-директорів на вчорашній нараді, проте внаслідок обговорення було-постановлено відкласти подальший-розгляд справи до наступної зустрічі-директорів, яка-відбудеться наступного вівторка…». Зміст цих листів був украй нудний і химерно контрастував із шаленим плином чорнила на сторінці, коли вони намагалися встигнути все записати.

Якогось вечора, диктуючи «На-жаль, ті, — хто протестує-проти цього призначення, не мають підстав сподіватися на успіх», містер Карвер пройшов за спиною в Урсули й ніжно торкнувся її шиї, яку вже не захищало довге волосся. Вона здригнулася і втупилася у клавіші «Ундервуда». Може, це щось у ній приваблює таку увагу? Може, вона просто погана людина?

Червень 1932 року

Для себе Памела обрала біле мереживо, а для дружок — жовтий сатин. Жовтий відтінок був кислотненький, дружки виглядали жовтушно. Їх було четверо — Урсула, Вінні Шоукросс (а не Ґерті) і дві молодші сестри Гарольда. Гарольд був із великої шумної родини на Олд-Кент-роуд, яку Сильвія вважала «нижчою за статусом». Те, що Гарольд лікар, не вважалося пом’якшувальною обставиною (Сильвія відчувала дивну відразу до медичної професії).

— Але ж твоя родина теж була трохи déclassé

, — сказав Г’ю Сильвії.

Майбутній зять йому сподобався, він вважав його «ковтком свіжого повітря». Та й Гарольдова мати Олів — теж.

— Вона завжди каже, що думає, — сказав він Сильвії. — І думає, що каже. Не те, що деякі.

— А в каталозі ця модель виглядала добре, — із сумнівом протягнула Памела на третій і остаточній Урсулиній примірці у майстерні в Нісдені — занесло ж їх. Довга вузька сукня туго напиналася в Урсули на талії.

— Ви набрали вагу після останньої примірки, — сказала кравчиня.

— Справді?

— Так, — підтвердила Памела.

Урсулі згадалося, коли вона востаннє набрала вагу. Белгравія. Хоча цього разу причина точно інша. Вона стояла на стільці, а кравчиня пересувалася навколо неї колами; на зап’ястку в неї була закріплена подушечка для голок.

— Але виглядаєш добре, — додала Памела.

— Я цілими днями сиджу, — сказала Урсула. — Мабуть, треба більше ходити.

Розлінуватися легко. Вона жила сама, тільки ніхто про це не знав. Гільда — дівчина, з якою вона мала ділити квартиру на горішньому поверсі у Бейсвотері — з’їхала, але, дякувати Богу, і далі платила ренту. Гільда жила в Ілінґу «у справжнісінькому палаці втіх» із чоловіком на ім’я Ернест, якому дружина відмовилася давати розлучення, тож перед батьками вона мусила вдавати, що досі живе у Бейсвотері самотнім і чеснотливим життям. Це було питання часу, коли Гільдині батьки несподівано виринуть у них на порозі, й Урсулі доведеться відбріхуватися, щоб якось пояснити відсутність їхньої доньки. Г’ю і Сильвія були б у жасі, якби довідалися, що Урсула живе в Лондоні сама.

— У Бейсвотері? — із сумнівом спитала Сильвія, коли Урсула повідомила, що полишає Лисячий закут. — А інакше не можна?

Г’ю і Сильвія проінспектували і квартиру, і Гільду, яка гідно трималася на перевірці. Утім, Сильвія вважала, що і квартира, і Гільда не зовсім задовільні.

Ренту платив «Ернест із Ілінґа», як його називала Урсула («Утриманка я», — сміялася Гільда). Гільда наїжджала до Лондона щокілька тижнів: забрати пошту, передати гроші за квартиру.

— Я можу знайти іншу співмешканку, — запропонувала Урсула, хоча її з душі вернуло від цієї думки.

— Давай подивимося, як мені поведеться. У цьому й чар того, щоб жити у гріху: завжди можна просто зібратися і піти.

— Ернест (з Ілінґа) теж може зібратися і піти.

— Мені 21, а йому 42, нікуди він не подінеться, повір мені на слово.

Коли Гільда з’їхала, Урсула зітхнула з полегшею. Тепер можна вечорами вештати квартирою у халаті й бігуді, їсти помаранчі й шоколад і слухати радіо. Гільда, звісно, ні проти чого із того не заперечувала б, власне, навіть підтримала б, проте Сильвія прищепила Урсулі думку, що при чужих треба триматися належно, і її вишколу складно позбутися.

За кілька тижнів самостійного життя вона зрозуміла, що в неї майже немає друзів, а ті, які є, їй не настільки цікаві, щоб підтримувати стосунки.

Міллі стала акторкою і майже весь час гастролювала. Зрідка вона надсилала Урсулі листівки з місць, до яких інакше, напевно, ніколи не завітала б — із різних там Стаффордів, Ґейтсхедів чи Ґрентемів — на яких малювала смішні ескізики себе в різних ролях («Де я — а де Джульєтта, ото сміху!»).

Їхня дружба, власне, не пережила смерті Ненсі. Від горя родина Шоукроссів замкнулася, а коли Міллі нарешті повернулася до життя, то виявила, що Урсула зреклася свого. Урсулі час від часу хотілося пояснити Міллі про Белгравію, проте вона боялася ризикувати хисткими рештками їхньої дружби.