Абіссінець

Був жовтень. Їм дули в спину прохолодні попутні вітри, які забезпечили відпочинок галерникам з самого виходу з рейду. Окрім веслярів, яких ніхто не бачив, екіпаж складався з мовчазних вояків. Найдовше вони діставалися до Агріжанти. Флео, щойно скрився за обрієм єгипетський беріг, зачинився в своїй каюті, і так довго відмовлявся від усілякої їжі, що дійшов мало не до виснаження. Понсе сказав: йому подаватимуть суп з ліками, насправді ж він нічого туди не клав. Канцлер подякував лікарю за піклування, не підозрюючи, що був зобов’язаний власним порятунком кухарю.

Єзуїт був не ліпшою компанією. Він годинами молився на носу, і піна, що накочувалася на палубу, лягала колом біля його ніг, ніскільки його не турбуючи. Жан-Батіст гадав, що він молить Бога простити йому втрату абіссінських рабів. Понсе знадобилося два дні, щоб зрозуміти: священикові дуже страшно, і його молитви небесам скоріш стосуються майбутнього, ніж минулого. Він просто не хотів гинути.

Єдиний, з ким Жан-Батіст вів вільні та приємні розмови, виявився капітан де Гук, син моряка та відважний воїн. Цей чоловік хоробро бився під час війни в Голландії. Він служив помічником капітана на кораблі, який під огнем брав участь у переможній битві біля мису Бічі Хед під командуванням Турвіля. Де Гук плекав щиру прихильність до короля Людовіка XIV. Він бачив його тільки раз, і лише здалека. Але знав про нього багато історій — про його дитинство за часів Фронди, яка сколихнула всю країну, про його славу, битви, його одруження та любовні зв’язки; історій галантних, які ходили в народі про його коханок та побічних дітей. За п’ять років, які він проплавав у східних морях, де Гук пропустив нещодавні події: він охоче говорив лише про початок царювання — яке стало вже легендою — та про єдину війну, в якій брав участь він сам. Якщо б Понсе провів останні роки в Європі, то зрозумів би, що де Гуку відомо про короля те саме, що й усім французам. Але тут, на тлі зелено-лілових хвиль, під розпатланими хмарами, освітлюваними косими променями, життя Людовіка XIV, про яке розповідав з акцентом старий моряк, перетворювалося на грецьку епопею. Завдяки тисячі інтимних та славетних подій з життя Короля, які капітан знав до подробиць, Жану-Батісту здавалося — він стає запанібрата з напівбогом, як пастуху Овідія ввижалося під час пообіднього відпочинку, що він кличе на «ти» Зевса. Очарування Королем-сонцем, під яке його співвітчизники потрапляли поступово, Жан-Батіст відчув одразу, як відчувають благодать дорослі, яких хрестять на очах їхніх дітей. Отже, Жан-Батіст знов ставав французом.

Вони стояли в Агріжанті п’ять днів. Одного вечора капітан, отець Плантен і Понсе пішли до корчми, розташованої на горі; було ще досить тепло, і всі сиділи на терасі, але решітка, обвита виноградною лозою, вже тремтіла від осіннього вітру. Повернувшись на борт, вони мали незадоволення дізнатися: тютюн, призначений для короля, було вкрадено. Флео, який спав у сусідній каюті, напевно нічого не чув, якщо тільки його дружина не порадила йому ні на кого не зводити ніяких звинувачень. Капітан розпитав вартових матросів: вони стверджували, що бачили тіні якихось дітей, які прослизнули по швартовах. Послідкували санкції, але тютюн Людовіка XIV все одно вже палили десь у сіро-зелених горах, що нависали понад портом.

Відпливали о п’ятій ранку. Цього разу дув зустрічний вітер, корабель врізався у розлючені хвилі, які плювалися зеленою піною. Ішов дощ. Підняти вітрила виявилося неможливим, і веслярі важко працювали протягом годин. Понсе не знав, що краще: попросити дозволу подивитися на галерників, щоб насправді дізнатися про ступінь їх горя, яке, однак, мало бути терпимим, чи задовольнитися тим, щоб уявляти собі ці тіла-механізми, які, через дві дошки палуби під ним, у кайданах, робили гріховною кожну мить його відпочинку. По двох коротких зупинках муки галерників, принаймні цього разу, припинилися в Марселі. Жан-Батіст, згораючи від нетерпіння, дивився з напів’юта, як наближувалися до них причали Старого Порту. Як тільки вони пристали, він попрощався з капітаном і зіскочив на землю.