Абіссінець

Якесь стукання в саду — звичайно, стражник, котрий хотів дізнатися, чого хоче прибулець, — витягнуло молодого чоловіка з мрій. Він пришпорив коня, повернув за ріг та, за звичкою, що повернулася з глибин забуття, довершив шлях додому. Зліз з коня, прив'язав його до кільця, вбитого в стінку арки, та підійшов до дверей. Ключ, як завжди, був захований у дірці в стіні та закритий шматком штукатурки. Він увійшов. На першому поверсі було ще темно, але в нього, на другому, — вже світло. Нічого не змінилося. Він перетнув світи, загубив власні сліди, зустрічався з істотами майже казковими — настільки вони були недосяжними, — його могли вбити, він міг потонути, вмерти від голоду. І впродовж цієї довгої відсутності, яка здавалася такою ж неймовірною, як мрія, не припиняла розкривати лілові краплини фуксія, хитала на кінчику довгого шорсткого квітконоса останнім цвітом свого життя агава, червоніла араукарія, зріли помаранчі. Довга вірність рослин немов проробила підземний хід під хвилями його життя, і минуле, завдяки цьому шляху, без жодних втрат влилося до сьогодення.

Жан-Батіст також помітив, наскільки ці природні рухи були підпорядковані керунку та піклуванню люблячих людських рук. Ніщо не було перекинуте. Речі були на тих місцях, де він пам’ятав, як залишав їх, за винятком кількох стільців, котрі стояли в різних кінцях тераси. Але він знав, які безперервні зусилля потрібні для того, щоб уся ця шалена жива суміш не втратила своєї моці та співвідношень, плодовитості та помірності. Ці мир і тиша — то була лише хистка рівновага двох протилежних сил — рослинності та розуму, який її культивував. Отже, з першого ж погляду він зрозумів, що його не забули.

Через отвір заспокоєння в нього почала вливатися величезна втома. Він пішов до гамака та розтягнувся в ньому, як був — у одязі, зі шпорами на чоботах. Напруга подорожі, постійна тривога, вся ця річна пильність якось разом послабшали. Гребля, яку він звів, аби не піддаватися виснаженню, і яка ледве трималася під натиском цього океану втоми, впала. Жан-Батіст заплющив очі та заснув.

Уві сні він побачив малого Джона Еплсідера, чию історію розповіла йому бабуся. То був перший випадок, коли до нього повернувся цей спогад. Звідки ця бідна жінка взяла ту легенду? Вона була служницею в Стюартів під час їхнього вигнання: то ж який служник-шотландець розповів їй, бажаючи сподобатись, цю казку? Чи, можливо, то було королівське дитя, якого вона мила у купелі? Джон був вітрогоном, що повсюди розсівав яблучні зерна. Посадять його до темниці — він застромить одне зерно між дошками підлоги, гратиметься з друзями — заховає друге комусь у волосся. У великих, у малих, у багатих та бідних, у місті та в селі, у себе вдома та в дорозі — скрізь Джон Еплсідер залишав своє насіння. За деякий час усюди, де він побував, виростали яблуні, які глибоко пускали своє коріння — між дошками підлоги, у волоссі дитини, у малих та у великих. Під натиском гілля ламалися стіни, і багаті проливали сльози, дивлячись на тріщини. Але на гіллі росли красиві яблука, і бідні, коли їли їх, дякували Джонові. Від радості вони кричали…

Жан-Батіст прокинувся. Прикривши рот рукою, на нього перелякано дивилася Франсуаза, котра стояла серед рослин. Вона його впізнала, і обличчя її прийняло інший вираз.

— О! Пробачте, що я закричала, месьє Жане-Батісте! Месьє Жане-Батісте! Це ви! Звідки ж я могла знати? Як ви змінилися!

Вона підійшла до гамаку, схопила руку молодого чоловіка та поцілувала її.

— О Боже! Ви так схудли. Та ще й ця борода — від неї щоки такі впалі! Та це довге волосся!

Вона не припиняла роздивлятися на нього зі сльозами в очах, а він не знав, через свої почуття, що й сказати.

— Які гарні шати! — сказала вона, торкнувшись узорної тканини його червоного вбору.

Корсари, напевно, наклали руку на дуже багатий корабель, і Жан-Батіст, який не звернув на це уваги в Джидді, збагнув, що був одягнений, як шляхтич.

— Ви хочете їсти? — сказала, отямившись, Франсуаза. — Чи пити? Зачекайте, зараз я сходжу до себе…

— Ні, — сказав Жан-Батіст, — не варто. Пізніше. Пізніше. Скажи мені лише: де вона?

— A-а! Месьє Жане-Батісте, яке щастя, що ви про це питаєте. Тобто ви її не забули. А я боялася, з тією подорожжю… Я весь час казала їй, що треба чекати й сподіватися. Але в дорозі може всяке трапитися, а серце може й перемінитися.

Жан-Батіст підвівся та звісив ноги з витканої колиски.

— Перемінитися? — сказав він. — Тільки не моє. Але скажи ж мені, де вона зараз? Про що… про що вона гадає?

— Про те, що кохає вас, і ні про що інше з самого вашого від’їзду.

— Ах! Франсуазо! — скрикнув Жан-Батіст, схопивши служницю в обійми, чи, скоріше, кидаючись до її обіймів немов до материнських.

Потім він відступив, не випускаючи з рук великих долонь Франсуази, та спитав:

— Приходить вона сюди?

— Щодня.

— Коли?

— Почекайте… — сказала Франсуаза, дивлячись у вікно, де ледве виднілося сонце, — …зараз!

Жан-Батіст зіскочив на підлогу й заметушився.