Абіссінець

— Не треба… — сказав він. — Іди їй назустріч. Зупини її. Скажи їй, що я повернувся. Але… вона не може бачити мене, як є. Мануель ще тут?

То був старий служник, якому його господар, відпливаючи у Францію, залишив невеличку пенсію, і який мешкав у їхньому дворі. Понсе з напарником інколи користувалися його послугами. Мануель був ще сильний, але мав ту ваду, що був повністю глухий.

— Він удома, — сказала Франсуаза.

— Поклич його. Нехай приготує мені відро води та мило. Та ще я хочу, щоб він підстриг мені бороду й волосся. А ти, Франсуазо, мене підлікуєш.

— Вас поранено?

— Дякувати Богові, в середині все ціле, але обгортка трохи порвалася.

Франсуаза вже клопотала. Жан-Батіст засумнівався:

— Мені треба зараз іти до консульства, — промовив він. — Але коли вони дізнаються, що я повернувся, вона втратить змогу приходити. Як ми побачимося?

— Не хвилюйтеся. Під час вашої відсутності багато чого відбулося. Я працюю в мадам де Майє. Заходжу та виходжу з консульства, коли мені заманеться, бо за мною залишилася моя кімната. Ми все влаштуємо.

— Франсуазо! — скрикнув Жан-Батіст, цілуючи її руки.

Вона вдала, що втікає. Діставшись першої сходинки, повернулася й спитала найприроднішим голосом, на який була здатна, ніби то було лише заради ввічливості:

— Ваш підручний, метр Жюремі, не приїхав з вами?

— Ні, — сказав Жан-Батіст, не помітивши в її питанні нічого іншого. — Ти ж знаєш, що він поїхав до Олександрії.

— Та що ви, від мене не треба нічого приховувати. Я добре знаю, що він був з вами.

Даючи свої вказівки перед від’їздом з Каїру, метр Жюремі розповів Франсуазі цю таємницю, і бідолашна побачила в цьому більше, ніж довіру. Вона щільно приховувала це навіть від Алікс — як єдину річ, яку ділила з цим чоловіком.

— Ну то й що, продовжуй думати, як усі. Він поїхав до Олександрії. Але, — додав Понсе із усмішкою, — щось каже мені, що він має бути тут за два дні.

Розділ 3

Марно Жан-Батіст подумав, що за його відсутності нічого не змінилося: тільки-но увійшовши до консула, він-таки помітив дещо. Після довгих розмірковувань останній нарешті вирішив пересунути своє бюро в інший кут приймальні. Таким чином воно опинилося під портретом Короля, тобто у глибині кімнати, а не біля вікна, як перед тим. Те, що консул програвав у відношенні свіжого повітря, він вигравав у відношенні величі. Він приймав Понсе о четвертій по обіді, у високій брунатній перуці, в камзолі кольору морської хвилі з золотими гудзиками, під яким виднівся шовковий жилет з розводами, і був спітнілий навіть більше, ніж зазвичай, але терпів цю муку зі звичною мужністю.

Месьє де Майє слухав пояснення, сидячи за великою шкіряною стільницею, на якій стояла лише бронзова чорнильниця витонченої роботи, не запрошуючи відвідувача сісти. Жан-Батіст, помитий, поголений, обстрижений, але попри все стомлений, стояв, немов та шахова фігура на чорно-білій шахівниці підлоги кімнати. То був один з тих заходів, яких дипломат вважав слушним використовувати для скорочення часу розмови. Другим заходом був поганий настрій, котрий він старанно показував.

Консул давав зрозуміти, що місію аптекаря було завершено, і що той не міг сподіватися на щось більше за коротке вітання, з яким його й було прийнято. Його записка з Джидди, яку доставили за тиждень до того, мала час вичерпати увесь подив, який могло б викликати його повернення. Важливою — а відтепер єдино важливою — справою був для дипломата прийом посла Негуса. Аптекар мав усвідомити: хоч він і був корисним для доставки послання, яке йому ласкаво довірили, тепер справи вирішуватимуться між дипломатами, у світі, до якого простий шарлатан не увійде без того, щоб зробитися цілковитим посміховиськом. Месьє де Майє поцікавився відомостями, необхідними для належної підготовки до прийому амбасади. Він спитав ім’я посла, кількість осіб, що складають його почет, його походження та приблизний час прибуття. Щодо вислухування всіх перипетій подорожі молодика, то від цього консул утримався, і дав зрозуміти при першому ж русі в цьому напрямку, що то є такі деталі, у яких людина його рівня порпатися не буде. Навіть і не йшлося про те, щоб консул, у знак занадто поблажливої уваги, надав будь-якого значення пригодам, які єдині становили заслугу цього індивіда, і які той, звісно, хотів перетворити на переваги для себе.

Жан-Батіст цілковито виснажився. Надлишок переживань, якого йому коштувала поява в цьому домі та надія, хоч і марна, побачити Алікс, забрав у нього всі сили, котрі могли б підживити обурення. Цей прийом виявився дуже схожим на те, чого варто було чекати від консула. Однак, у глибині душі, він сподівався, що, можливо… Він відчув, що сили ось-ось лишать його.

— Месьє консул дозволяє мені піти? — спитав Жан-Батіст, роблячи вже крок до дверей.

— Дякую, — сказав месьє де Майє, який умів винагороджувати тих, хто був цього вартий. — До побачення, месьє Понсе.

Молодий чоловік пішов. Масе, який споглядав за розмовою з темного кута зали, наблизився до бюро та, схилившись уперед, тихим голосом швидко проговорив консулові: