Абіссінець

— Ваша Ясновельможносте, може було б усе ж-таки зручним, щоб ця людина супроводжувала завтра делегацію, яка поїде за послом?

— Він? — сказав месьє де Майє. — Під яким виглядом?

— Мені здається… що посланець Негуса та цей аптекар розуміються проміж собою. Якнайменше, це полегшить нам перше знайомство. Та й власне посол може спитати про свого супутника в подорожі…

— Ви маєте рацію, — сказав консул. — Для цього він ще може згодитися. Ідіть подивіться, чи він ще є на дворі, та передайте йому це доручення.

Месьє Масе потрусив до дверей, розповсюджуючи навколо себе густий аромат жасмину, яким праля спромоглася витіснити з його одягу запах природних секрецій.

Він перетнув передпокій, вийшов на ганок і там, несподіваним чином, наштовхнувся на Понсе, якого розраховував знайти значно далі. Йому здалося, що Франсуаза, яка несла кошик з вербової лози, мала з ним якусь розмову. Але, побачивши секретаря, вона прослизнула в будинок немов ішла туди з садка у якійсь справі, котру не хотіла відкладати. Месьє Масе, який не забував нічого, і особливо того, чому не міг знайти пояснення, помістив це спостереження в шухлядці для «підозрілого», яка займала віддалений, але важливий кут його свідомості. Він звернувся до Жана-Батіста, немов нічого не помітив:

— Будьте готові завтра вранці, — сказав він йому, — щоб супроводжувати делегацію, яка поїде зустрічати посла. Ми поки що не визначили години збору, але дамо вам знати зі стражником.

Месьє Масе немов завагався, і продовжував тихіше, нібито давав пораду від себе особисто:

— Та вдягніться відповідно випадку. Йдеться про зустріч повноважного королівського посла.

Жан-Батіст безглуздо подивився на нього. Один внутрішній голос наказував йому розсміятися, а інший — схопити цього дивака за жабо, та розтрощити йому голову об ріг муру. Але він промовчав, бо його пройняло почуття марності та смутку, яке могло розрішитися лише сном. Він повернувся та пішов до себе, нікого не зустрівши на своєму шляху.

Франсуаза встигла сказати йому на ганку кілька слів:

— Сьогодні вона вас бачити не хоче.

Жан-Батіст усе повторював про себе ці слова та, повернувшись до себе, поринув у той глибокий відчай, що, не маючи причиною якоїсь драматичної події, походить лише від жахаючого відкриття, що все навколо витримувати можна лише завдяки присутності — або очікуванню — єдиної істоти, і, якщо її не буде, там, де поки що існує ворушіння світу, залишатимуться незабаром самі бридкі руїни, населені злісними зрадниками та фіглярами.

* * *

Алікс у своїй кімнаті хвилювалася не менше. Повернення Жана-Батіста, як усе, чого чекаєш довго та уявляєш собі тисячу разів, виявилося для неї несподіванкою, яка захопила її зненацька. Те, що Франсуаза зустрілася їй, коли вона збиралася йти з консульства «складати гербарій», було великим полегшенням. Так вона уникнула раптової зустрічі, всі складнощі якої уявляла собі дуже добре.

Отже, вона побачить Жана-Батіста трохи згодом. Думки в неї надто плуталися, щоб вона могла випрацьовувати якийсь план дій. Франсуаза все взяла на себе, Алікс залишилося привести себе в порядок. «Так, — казала собі дівчина, — так воно і є: мені треба лише привести себе в порядок». Франсуаза вийшла з кімнати. Алікс сіла до туалетного столику. І раптом її лишили всі сили.

Уся гордовита впевненість у власній красі, якої вона набула за цей рік, зникла. Їй здалося, що вона щоката, а шкіра в неї має колір редиски, а колір волосся — геть жахливий. Її врода відкрилася їй під поглядом Жана-Батіста, та ось тепер уся вона зникала саме тієї миті, коли треба було знов зустріти цей погляд. Алікс перебувала досі в солодкому переконанні мрії, котре давало їй підстави думати, що вона кохає, і її кохають теж. Зазвичай ці уявні зв’язки переплітаються з дійсними, підсилюють одні одних, і тоді можна покластися на цю канву, сплетену нарівно із мрій та дійсності, з химер та справжніх вчинків, з бажань та спогадів. А тут, через розлуку, коханню залишилося саме плетіння нематеріальної її частини — тонкої та барвистої, але такої, що може будь-якої миті розсипатися в пил, немов крильце метелика від доторку руки.

Франсуаза увійшла до кімнати Алікс, гадаючи, що та вже готова.

— Що з вами трапилося? — спитала вона її. — Покваптеся зібратися.

— Я не хочу.

— Та годі вже, що таке?

— Тут, дивіться, на крильці носа.

Франсуаза підійшла та прищурила очі.

— Чесне слово, я нічого не бачу.

— Дякую, Франсуазо, але брехати мені немає потреби. Тут великий прищ, я знаю, його видно.

А потім — рішуче:

— Я не хочу, щоб він мене бачив такою.

— Жан-Батіст з’явиться тут за хвилину. Гадаю, що достатньо буде подивитися на нього. Він прийде заради вас. Йому так важливо знати, що ви досі тут, що ви його чекаєте… Для цього, начебто, довгих приготувань не треба. Покажіться йому. Побачте його. Ви обоє переконаєтеся в ваших почуттях, а наступними днями будете бачитися довше.

— Ні, Франсуазо, цей прищ мене спотворює. Я не хочу, щоб він побачив мене такою.