Диригент

— Теоретично вони мають відправлятися, адже із супутниковим Інтернетом усе гаразд. Щоправда, якщо ретранслятори пошкоджені, пошта залишатиметься у вихідних. Загалом Інтернет працює дуже повільно, але подекуди сигнал зберігається. Напишіть повідомлення і відправте його. Щойно зв’язок відновиться, лист потрапить до адресата. От тільки я не можу гарантувати, що нам поталанить отримати відповідь.

Амая надрукувала повідомлення начальнику відділу кадрів страхової асоціації і показала текст Дюпре, перш ніж надіслати його. Вона просила надати їй інформацію про персональні дані клієнтів, до яких мали доступ інспектори; про специфіку інспекторської роботи; про ймовірну присутність співробітників у регіонах, зруйнованих стихійними лихами. Особливо вона цікавилася чоловіками віком між п’ятдесятьма й шістдесятьма роками, які мали трьох дітей. Потім дівчина перевірила наявність сигналу і з сумом роззирнулася довкола. Аж раптом у Шарбу урвався терпець. Його нервовий зрив спонукав Дюпре прийняти рішення. Відколи Океанетта зійшла на берег, детектив мовчав, дивився у далечінь, односкладово відповідав на зауваження інших. Та все змінилося, коли вони проплили повз труп білого кота. Хтось прикрасив його шию блакитним бантом. За цей день Шарбу бачив чимало жахіть — спустошення, руїни, родину Сабін, вбиту у власній вітальні й розпростерту на підлозі таким чином, що ноги вказували у бік Міссісіпі. Білий кіт із блакитним бантом став останньою краплею. Білл видихнув усе повітря через ніс і мовив до групи, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Ми не спіймаємо його. Це неможливо! — проголосив він. — Ми добиралися чимало годин із Джефферсона до Нового Орлеана, хоча за нормальних обставин подолали би цю відстань за п’ятнадцять хвилин. Просто зараз диригент може перебувати у Лейкв’ю або в Кеннері. Скільки часу нам знадобиться, щоби дістатися туди? Половина доріг, що були проїзними сьогодні вранці, наразі затоплені. Я вже не кажу про упалі дерева, лінії електропередач, машини, що плавають, або уламки, які ми не бачимо під водою...

Дюпре заговорив, не підвищуючи голосу. Він трохи нахилився, змусивши інших вчинити так само, аби розчути його слова крізь гудіння двигуна.

— Гадаю, диригент має ті ж проблеми, що й ми. Для пересування йому потрібен човен, який навряд чи вдалося роздобути. Коли він прибув до Джефферсона, люди ще ходили по воді, і ми майже певні, що він вчинив саме так. Ситуація змінилася для всіх. На мою думку, вбивця обере жертв, що мешкають найближче від місця, звідки він тікатиме. Він уникатиме зустрічі з рятувальною групою, що може заскочити його під час вчинення злочину. Не захоче ризикувати. Що ви думаєте з цього приводу? — мовив він до Джонсона, який розгорнув мапу посеред човна.

— Я згоден із тим, що події розвивалися несподівано як для нас, так і для нього. Якщо диригент розробив план, йому довелося внести корективи, хоча це передбачає серйозну проблему. Де б він не шукав тих бідолах, що пережили бурю, чимало родин — у будь-якому районі — підійдуть йому. У Кеннері може бути скільки завгодно сімей з необхідними характеристиками, але він не вирушить туди. Його цілком влаштує Новий Орлеан — ідеальне місце для полювання. Інстинкт самозбереження підкаже йому лишитися там, де можна розраховувати на допомогу. Хоч би як цей чоловік жадав різанини, він теж має зважати на обставини. Не забуваймо, що він ще й поранений. — Джонсон почав показувати пальцем різні зони: — Я вважаю, що він залишиться у Французькому кварталі, неподалік від Треме, на околицях вулиці Канал або площі Джексона. Вказані райони стануть відправним пунктом і місцем, куди він вертатиметься. Йому потрібне укриття, де можна сховатися, і якщо він ще не знайшов його, то неодмінно шукатиме. Так само як і ми.

— Сумніваюсь, — сказав Шарбу. — Тут суцільний хаос. Світла немає, води немає, а невдовзі буде важко знайти пальне. Коли посутеніє, ми опинимося у кам’яному віці. Гадаю, ми мали би рятувати людей, а не кружляти в очікуванні нового попередження про стрілянину.

Весь день Дюпре боявся, що це станеться. Він бачив, як спалахував гнів в очах Шарбу, коли вони проминали зруйновані будинки, а в брудній воді пропливали людські пожитки. Бачив, як стискалася його щелепа, коли вони натрапили на групу жінок із малими дітьми на руках — бідолашні стояли на мосту Міжштатної магістралі й гучно кликали на допомогу. Шарбу неначе закипав зсередини, дедалі більше напружувався і важко зітхав, причому його стан погіршився після того, як Океанетта попрощалася з ними.

Булл відповів напарникові:

— Ти ж знав, у чому полягає наша місія. Ми виконуємо важливу роботу. Рятувальники скоро під’їдуть і допоможуть потерпілим.

Шарбу сіпнувся.

— Справді? — скрикнув він. — І де ж вони? Поки що я лише чую крики нещасних, які благають допомогти їм. Та ніхто не визволяє їх із біди, хоча ми перебуваємо зовсім поруч. Я пішов служити у поліцію з іншою метою. — Остання фраза пролунала категорично, мов вирок.