Дитинство. Молодість. Літня пора

Потім, через кілька днів, криза раптом минула. Поставши перед погрозами Кеннеді, Хрущов капітулював. Пароплавам наказали плисти назад. З ракет, які вже були на Кубі, зняли боєголовки. Росіяни якось пояснили свої дії, але вочевидь були принижені. З цього епізоду історії тільки кубинці вийшли почесно. Безстрашні, вони заприсяглися, що з ракетами чи ні, а захищатимуть свою революцію до останньої краплі крові. Джон схвалює кубинців і Фіделя Кастро. Принаймні Фідель не боягуз.

У галереї Тейт він розговорився з дівчиною, яку вважав за туристку. Вона проста, в окулярах, міцно стоїть на ногах, це тип дівчат, який його не цікавить, хоча, можливо, він пов’язаний із ним. Звуть її Астрід, сповістила дівчина. Вона з Австрії — не з Відня, а з Клаґенфурта.

Астрід, виявляється не туристка, а au pair. Наступного дня він веде її в кіно. Їхні вподобання зовсім різні, він бачить це відразу. Проте, коли вона у відповідь запрошує його до дому, де працює, він не каже «ні». Швиденько озирає її кімнату: мансарду з синіми смугастими шторами, в тон їм покривало на ліжку і зіпертого на подушку ведмедика.

Унизу він п’є чай з Астрід та її працедавцем, англійкою, чиї холодні очі змірюють його і вважають, що він негодящий. Це європейський дім, кажуть її очі, нам тут не потрібний нікчема-колоніст, та ще й бур на додачу.

Тепер недобра пора, щоб бути південноафриканцем в Англії. З величезним демонстративним фарисейством Південна Африка проголосила себе республікою, і її притьмом вигнали з Британської Співдружності. В тому, що стояло за цим вигнанням, годі було помилитися. З британців уже досить бурів і керованої їхньою рукою Південної Африки, колонії, яка завжди завдавала більше клопоту, ніж була його варта. Британці задовольняться, якщо Південна Африка спокійно зникне за обрієм. Вони, звичайно, не хочуть, щоб покинуті південноафриканські білі оббивали їхні пороги, наче сироти в пошуках батька-матері. Джон не мав сумніву, що ота чемна англійка непрямо скаже Астрід, що він небажаний.

Через самотність, а можливо, з жалю до нещасної, незграбної чужинки з її вбогою англійською мовою він запрошує Астрід знову. Потім, без ніякої слушної причини, переконує її прийти до нього в кімнату. Їй ще немає вісімнадцяти, на ній ще досі дитячий жирок, він ще ніколи не був із такою юною дівчиною — насправді дитиною. Її шкіра, коли він роздяг її, холодна і липка. Він скоїв помилку, він уже знає про це. Він не відчуває бажання, ну, а щодо Астрід, то, хоча жінки та їхні потреби — звичайно таємниця для нього, він певен, що й вона не відчуває. Але вони зайшли вже задалеко, вони обоє, щоб відступати назад, тож ідуть до кінця.

У наступні тижні вони ще кілька вечорів проводять разом. Але час — завжди проблема. Астрід може прийти тільки тоді, коли покладе спати дітей своєї господині, тож вони мають щонайбільше похапцем проведену годину перед останнім потягом до Кенсінґтона. Одного разу вона набралася досить духу, щоб лишитися на цілу ніч. Джон удає, ніби йому подобається, що вона тут, хоча насправді — ні. Коли він сам, йому спиться краще. Коли хтось у ліжку разом з ним, він усю ніч напружений і заціпенілий, прокидається виснаженим.

11

Багато років тому, коли Джон був ще дитиною в родині, яка докладала всіх зусиль, щоб видаватися нормальною, його батьки мали звичай ходити в суботу ввечері на танці. Він спостерігав, як вони готуються до них, а якщо не лягав рано спати, міг після танців розпитати матір. Але ніколи не бачив, що насправді відбувалося в бальній залі готелю «Masonic» у Вустері: які танці танцювали батьки; чи вдавали вони під час танців, ніби дивляться одне одному у вічі, чи вони танцювали тільки одне з одним, чи, як в американських фільмах, незнайомцеві дозволяли покласти руку на плече жінки й забрати її від партнера, тож той шукав собі іншу партнершу або стояв у кутку, курив сигарету і дувся.

Джонові було дуже важко зрозуміти, чому люди, що вже одружені, повинні завдавати собі клопоту одягатися й ходити до готелю на танці, коли вони з не меншим успіхом могли б потанцювати у вітальні під музику по радіо. Але для матері оті вечори в готелі, вочевидь, мали велике значення, не менш важливе, ніж свобода їздити верхи або, коли немає коня, на велосипеді. Танці та їзда верхи заміняють матері життя, яке в неї було до шлюбу, до того, як вона, згідно з її варіантом розповіді про своє життя, стала в’язнем («Я не буду в’язнем у цьому домі!»).

Але тверда наполегливість матері не привела її нікуди. Хоч ким був той невідомий із батькової роботи, що давав їм натхнення ходити в суботу ввечері на танці, він або переїхав, або сам перестав ходити. Блискуча синя сукня зі срібною брошкою, білі рукавички, кумедний капелюшок, що сидів на одній половині голови, зникли в комірчинах та шухлядах, і на цьому все й скінчилося.