Доки кава не охолоне

Фуміко планувала бути відвертою — зрештою, теперішнє однаково не зміниться. Але вона не могла сказати цього. Їй здавалося, що це зізнання буде визнанням поразки. Вона зненавиділа б себе, якби запитала щось на кшталт: «Що ти вибираєш — роботу чи мене?» До зустрічі з Горо робота для Фуміко завжди була на першому місці. Вона не хотіла казати йому щось подібне. Не хотіла й поводитися як стереотипна жінка, особливо перед чоловіком, молодшим на три роки. Вона була гордою. А ще, схоже, заздрила, що його кар’єрне зростання перевершувало її власне. Тому не спромоглася на відвертість. А втім… Однаково було занадто пізно…

— Добре, їдь… Байдуже… Хай би що я сказала, ти все одно поїдеш до Америки.

— …

Договоривши, Фуміко одним махом допила каву.

— Ого.

Коли чашка спорожніла, вона знову відчула запаморочення. Світ навколо знову закрутився й наповнився мерехтливою парою.

«І навіщо я поверталася в минуле?»

Фуміко поринула в думки.

— Я завжди думав, що… — озвався Горо. — Що я тобі не пара.

Фуміко не розуміла, чому він це казав.

— Коли ти запрошувала мене випити кави, — продовжував він, — я завжди повторював собі, що не варто в тебе закохуватися…

— Що?

— Тому що в мене є це… — сказав Горо.

Він розділив пальцями волосся, яке спадало йому на правий бік чола, і показав великий шрам від опіку, який тягнувся від правої брови до правого вуха.

— До зустрічі з тобою я завжди думав, що викликаю в жінок відразу, тому не наважувався навіть заговорити з ними.

— Я…

— Навіть після того, коли ми почали зустрічатися…

— Я ніколи на це не зважала!

— крикнула Фуміко, але вже перетворювалася на пару, і Горо не почув її слів.

— Я думав, що мине небагато часу і твою увагу привернуть інші, вродливіші чоловіки.

«Це неможливо… Як ти міг так думати?»

— Я завжди думав, що…

«Це неможливо!»

Зізнання Горо, яке Фуміко щойно почула вперше, приголомшило. Тепер, коли він сказав це, вона враз усе зрозуміла. Що більше Фуміко закохувалась у Горо, то більше думала про їхнє одруження, усе ясніше відчуваючи якийсь невидимий бар’єр.

Коли вона запитувала, чи кохає він її, Горо зазвичай кивав, але ніколи не говорив: «Я кохаю тебе». Коли вони разом ішли вулицею, часом опускав голову, майже винувато, і тер праву брову. Він також помічав, як інші чоловіки витріщалися на Фуміко.

«Невже це справді настільки його хвилювало?»

Подумавши про це, Фуміко засоромилася власних думок. Якщо для неї це було дрібницею, то для Горо — давнім болісним комплексом.

«Я й гадки не мала, що він так почувається».

Фуміко потроху втрачала зв’язок з реальністю. Її тіло ставало невагомим, а в голові паморочилося. Горо взяв рахунок і з сумкою в руці рушив до касового апарата.

«Теперішнє не зміниться. Та це й на краще. Він зробив правильний вибір. Для нього втілення мрії значно важливіше, ніж для мене. Мабуть, варто попрощатися з Горо. Я відпущу його й щиро побажаю йому успіху». Фуміко повільно заплющила розчервонілі очі, а потім…

— Три роки… — сказав Горо, який стояв спиною до неї. — Будь ласка, почекай три роки… Я повернуся, обіцяю.

Він говорив неголосно, але кафе було маленьким. Уже майже розчинившись разом з парою, Фуміко таки почула його.

— Коли я повернуся… — Горо за звичкою торкнувся шкіри над правою бровою і, досі не обертаючись до Фуміко, сказав іще щось, але цього вона вже не почула.

— Гм?.. Що?

Цієї миті Фуміко зникла в хмарці мерехтливої пари. Уже розчиняючись у повітрі, вона побачила обличчя Горо, коли він озирнувся на виході кафе. Вона бачила його обличчя якусь хвильку, але він радісно посміхався, як тоді, коли сказав: «Може, пригостиш мене кавою?..»

Повернувшись у теперішнє, Фуміко сиділа на тому самому стільці, але в кафе нікого не було. Здавалося, вона щойно бачила сон, але кавова чашка перед нею була порожньою. У роті залишався її солодкавий присмак.

— …

З убиральні повернулася жінка в білій сукні. Вона побачила Фуміко на своєму стільці й нечутно наблизилася.

— Устань, — сказала вона моторошним низьким голосом.

Фуміко ледь не підскочила на місці.

— Я… Вибачте, — пробурмотіла вона, підводячись.

Примарне відчуття, ніби вона щойно прокинулася, не зникало. Невже вона справді побувала в минулому?

Повернення назад у часі не змінило теперішнього, тож не дивно, що вона не відчувала жодної різниці. З кухні линув аромат кави. Фуміко обернулася. Звідти вийшла Казу, несучи тацю з чашкою свіжозвареної кави.

Дівчина оминула Фуміко. Вона прибрала чашку Фуміко зі столика жінки в білому й поставила перед нею свіжу каву. Та ледь кивнула й повернулася до своєї книжки.

Дорогою до барної стійки Казу незворушно запитала:

— Як усе минуло?