Доки кава не охолоне

Почувши її запитання, Фуміко нарешті повірила, що таки побувала в минулому. Вона повернулася в той день минулого тижня. Та якщо вона…

— Я тут подумала…

— Так?

— Теперішнє від цього не зміниться, правильно?

— Саме так.

— А як щодо тих подій, які відбудуться пізніше?

— Не впевнена, що розумію вас.

— Від цієї миті… — Фуміко добирала слова. — Як щодо майбутнього?

Казу поглянула на Фуміко.

— Ну, оскільки майбутнє ще не настало, гадаю, тут усе залежить від вас… — сказала вона, уперше посміхнувшись.

Очі Фуміко зблиснули.

Казу зупинилася перед касовим апаратом.

— Вартість кави плюс доплата за перебування тут уночі — разом чотириста двадцять єн, будь ласка, — неголосно сказала Казу.

Фуміко енергійно кивнула й підійшла до касового апарата. Вона почувалася легенькою мов пір’їнка. Заплативши чотириста двадцять єн, поглянула в очі Казу.

— Дякую, — сказала Фуміко й низько схилила голову.

Потому, повільно окинувши оком кафе, вона ще раз вклонилася — не комусь конкретно, а самому кафе. І бадьорим кроком вийшла надвір.

Дзень-дзелень.

Казу взялася складати гроші до шухлядки касового апарату зі звичною незворушністю, наче не сталося нічого особливого. Жінка в білій сукні легенько всміхнулася й тихо закрила книжку. То був роман під назвою «Закохані».

IсторIя II

Подружжя

У кафе немає кондиціонера. Воно відчинилося 1874 року, майже сто сорок літ тому. Тоді для освітлення люди ще використовували олійні лампи. Відтоді кафе зазнало кількох невеличких модифікацій, однак його інтер’єр майже не змінився. Після відкриття його, напевно, уважали доволі авангардним. Насправді загальноприйнятий рік появи в Японії сучасних кафе — приблизно 1888-й, а це аж на 14 років пізніше.

Кава вперше потрапила до Японії в період Едо[6] десь наприкінці сімнадцятого століття. Спершу вона не дуже припала до смаку японцям, тому не була напоєм, який п’ють задля задоволення. Воно й не дивно, адже кава скидалася на чорну гірку воду.

Коли всюди з’явилася електрика, кафе замінило олійні лампи на електричні. Згодом до вжитку ввійшли кондиціонери, проте їхнє встановлення могло зіпсувати своєрідний інтер’єр. Тому донині в кафе не було кондиціонера.

Однак щороку наставало літо. Коли полуднева температура повітря сягала тридцяти градусів за Цельсієм, навіть у підвальних приміщеннях ставало спекотно. Зі стелі кафе звисав вентилятор з великими лопатями — електричний, тому, найімовірніше, його додали пізніше. Та він не утворював сильного вітру, лише допомагаючи циркулювати повітрю.

Найвища зареєстрована температура в Японії становила сорок один градус за Цельсієм, її зафіксували в Екавасакі в префектурі Коті. Складно уявити, щоби цей вентилятор міг зарадити такій спеці. Утім, навіть посеред літа в кафе завжди була приємна прохолода. Як його охолоджували? Окрім тамтешніх працівників, ніхто цього не знав — і ніколи не дізнається.

Було пообіддя. Літо нещодавно розпочалося, але температура надворі вже сягала показників липня. Біля барної стійки в кафе сиділа молода жінка й писала листа. Поруч з нею стояла склянка кави, у якій танули кубики льоду. На жінці були футболка з рюшами, довга сіра обтисла спідниця й босоніжки з ремінцями. Вона сиділа випроставшись, її ручка бігала рожевим аркушем паперу із зображеним на ньому квітом сакури.

З-за барної стійки за нею спостерігала струнка жінка з блідою шкірою, її очі іскрилися дівочим запалом. То була Кеї Токіта, і вміст того листа, без сумніву, дуже її цікавив. Час від часу вона підглядала з виразом дитячого зачудування.

Окрім дівчини за барною стійкою, яка писала листа, у кафе були жінка в білій сукні, яка сиділа на тому стільці, і чоловік на ім’я Фусагі за найближчим до входу столиком. Перед ним знову лежав розкритий журнал.

Дівчина, яка писала листа, глибоко вдихнула. Кеї й собі зробила глибокий вдих.

— Перепрошую, що так довго, — сказала жінка, ховаючи листа в конверт.

— Усе гаразд, — відповіла Кеї, миттю опустивши очі.

— Гм… Чи могли б ви передати його моїй сестрі?

Дівчина тримала конверта з листом обома руками та ввічливо простягала його Кеї. Її звали Кумі Гіраї. Вона була молодшою сестрою постійної відвідувачки кафе Яеко Гіраї.

— Ох… Так, якщо я знаю вашу сестру… — Кеї змовкла й прикусила губу.

Кумі ледь схилила голову набік і запитально поглянула на Кеї. Але та лише всміхнулася.

— Добре… Я передам їй листа, — сказала вона, дивлячись на конверт у руках Кумі.

Кумі якусь мить вагалася.

— Я знаю, що вона може його навіть не прочитати… Та якщо б ви змогли… — Дівчина низько опустила голову.

Кеї ґречно випросталася.

— Ну звісно, — відказала вона так, ніби їй доручили щось украй важливе.

Вона взяла листа обома руками, люб’язно кивнувши, а Кумі рушила до касового апарата.

— Скільки? — запитала вона, простягаючи Кеї рахунок.

Та обережно поклала листа на барну стійку. Потім узяла рахунок і почала натискати на клавіші касового апарата.