Доки кава не охолоне

Його можна було вважати суперником старого касового апарата, який досі працював, хоча його й не було тут спочатку. Він мав клавіші, як у друкарської машинки, а в кафе з’явився на початку періоду Сьова[7], близько 1925 року. То був кремезний і міцний касовий апарат, який мав запобігати крадіжкам. Лише його каркас важив майже сорок кілограмів. Він гучно клацав щоразу, коли хтось торкався його клавіш.

— Кава і… тост… рис із карі… парфе[8]…

Клац, клац, клац, клац… клац, клац. Кеї ритмічно вистукувала на клавішах вартість кожного замовлення.

— Содова з морозивом, піца-тост…

Схоже, Кумі з’їла чимало. Власне кажучи, усе не помістилося в один рахунок. Кеї перейшла до другого рахунку.

— Плов з карі… Банановий спліт…[9] Котлета з карі…

Перелічувати всі страви було необов’язково, але Кеї не заперечувала. Натискаючи клавіші касового апарата, вона нагадувала щасливу дитину, яка бавилася з іграшкою.

— Ви також замовили ньокі[10] з горгондзолою й курку з пастою у вершковому соусі…

— Оце я ненажера, — сказала Кумі доволі голосно, певно, трохи присоромлена. «Будь ласка, не обов’язково перелічувати все вголос…», — воліла промовити вона натомість.

— Схоже на те.

Звісно, то були слова не Кеї — це сказав Фусагі. Почувши перелік усіх страв, він пробурмотів щось собі під носа й продовжив гортати журнал.

Кеї не звернула на нього уваги, а от вуха Кумі почервоніли.

— Скільки? — запитала вона.

Але Кеї ще не завершила.

— Ох, подивимося… Тут ще сандвіч… онігірі гриль…[11] ще одна порція рису з карі… і… ем-м… кава з льодом… Загалом — десять тисяч двісті тридцять єн.

Кеї посміхнулася, її великі круглі очі іскрилися добротою.

— Гаразд, ось, тримайте.

Кумі квапливо дістала з гаманця банкноти. Кеї взяла їх і спритно порахувала.

— Ви дали одинадцять тисяч єн… — сказала вона й знову натиснула клавіші касового апарата.

Кумі чекала, понурившись.

«Чи-чирк»… Шухлядка касового апарата різко висунулась, і Кеї витягла гроші.

— Сімсот сімдесят єн решти.

Знову посміхнувшись, вона віддала Кумі решту. Та ввічливо вклонилася.

— Дякую. Було дуже смачно.

Вочевидь, соромлячись того, що офіціантка назвала всі страви, які вона з’їла, Кумі хотіла якнайшвидше покинути кафе. Вона вже рушила до виходу, коли її гукнула Кеї.

— Ем… Кумі, — сказала вона.

— Так?

Кумі зупинилася на півдорозі й озирнулася на Кеї.

— Щодо вашої сестри… — почала та, зиркнувши собі під ноги. — Може, ви хочете передати їй якесь повідомлення? — Вона мимоволі здійняла догори обидві руки.

— Ні, дякую… Я написала все в листі, — без вагань відповіла Кумі.

— Так… Звісно. — Кеї розчаровано насупилася.

Кумі, зворушена такою турботою офіціантки, широко посміхнулася, на мить замислилася й додала:

— Мабуть, ви могли б передати їй дещо…

— Так, звісно. — Кеї відразу пожвавішала.

— Скажіть їй, що ні тато, ні мама більше на неї не сердяться.

— Ваші тато з мамою більше не сердяться, — повторила Кеї.

— Так… Будь ласка, передайте їй це.

Очі Кеї знову округлились і зблиснули. Вона двічі кивнула.

— Звісно, передам, — весело відгукнулася вона.

Кумі окинула оком кафе, ще раз ввічливо вклонилася Кеї та вийшла.

Дзень-дзелень.

Кеї підійшла до самісіньких дверей перевірити, чи Кумі справді пішла. Відтак, рвучко розвернувшись, звернулася до когось за порожньою барною стійкою.

— Ти посварилася з батьками?

Раптом звідти їй відповів хрипкий голос.

— Вони відмовилися від мене, — сказала Гіраї, зненацька винирнувши з-під стійки.

— Ти почула її?

— Почула що?

— Що тато й мама більше на тебе не сердяться.

— Повірю, коли побачу на власні очі…

Просидівши чимало часу під барною стійкою, скорчившись у три погибелі, тепер Гіраї була згорбленою, ніби бабця. Шкандибаючи, вона вийшла зі своєї схованки. Як завше, у неї на голові були бігуді. У своїй плямистій леопардовій кофтині, обтислій рожевій спідниці й пляжних сандаліях вона виглядала доволі строкато.

— Твоя сестра здається дуже милою.

Гіраї ледь скривилася.

— Може, і так, якщо ти не на моєму місці…

Вона опустилася на того самого стільця біля барної стійки, де зовсім нещодавно сиділа Кумі, видобула з леопардової сумочки цигарку й прикурила її. У повітря здійнялася хмарка диму. Обличчя Гіраї, яка проводжала її поглядом, набуло такої вразливості, що здавалося, наче думками вона полинула геть далеко.

Кеї обійшла Гіраї та знову зайняла своє місце за барною стійкою.

— Хочеш про це поговорити? — запитала вона.

Гіраї видихнула нову хмарку диму.

— Вона ображається на мене, — пробурмотіла жінка.

— Ти про що? Чому їй на тебе ображатися? — запитала Кеї, округливши очі.

— Вона не хотіла, щоб він переходив до неї.

— Гм? — Кеї схилила голову набік, на мить засумнівавшись, що розуміє Гіраї.

— Готель…