Доки кава не охолоне

Сім’я Гіраї володіла відомим вишуканим готелем у місті Сендай, що в префектурі Міягі. Її батьки планували передати керування готелем Гіраї, але тринадцять років тому вона посварилася з ними, і було вирішено, що його успадкує Кумі. Батьки були в доброму здоров’ї, але з роками їм ставало важче, і Кумі як майбутня управителька вже перебрала на себе більшість обов’язків. Відколи Кумі зайнялася готелем, вона регулярно навідувалася в Токіо побачитися з Гіраї та спробувати переконати сестру повернутися додому.

— Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається мене переконати.

Гіраї загнула пальці на обох руках, рахуючи всі ті сестрині спроби.

— Наполеглива — це ще легко сказано, — роздратовано підсумувала Гіраї.

— Але це не означає, що ти маєш від неї ховатися…

— Я не хочу бачити його.

— Бачити що?

— Її обличчя.

Кеї запитально схилила набік голову.

— Це написано в неї на обличчі. Через мій вчинок їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Їй хочеться, щоб я повернулася додому. Тоді вона стане вільною, — цинічно відповіла Гіраї.

Вона добре знала Кеї, тому підозрювала, що жінці не зовсім утямки її слова. Її занадто буквальне сприйняття часом перешкоджало правильно трактувати іронію та цинізм.

— Я маю на увазі… — спробувала пояснити Гіраї. — Просто я відчуваю, що вона тисне на мене.

Насупившись, вона випустила ще одну хмарку диму.

Кеї стояла, задумливо нахиляючи голову то в один, то в інший бік.

— Ой! Уже така пізня година? Лишенько! — з удаваним драматизмом вигукнула Гіраї. Вона квапливо загасила цигарку об дно попільнички. — Треба відкривати бар. — Вона підвелася й бадьоро потягнулася, потому розім’яла обидві ноги. — Усі м’язи затерпли, доки я три години тулилася під барною стійкою. — Вона поляскала себе по стегнах і поспішила до виходу, гучно шльопаючи своїми пляжними сандаліями.

— Зачекай!.. Лист… — раптом пригадала Кеї, сумлінно взяла листа Кумі й простягнула його Гіраї.

— Викинь його!

Навіть не глянувши на конверта, Гіраї махнула правою рукою.

— Ти не хочеш його прочитати?

— Уявляю, що там… Мені справді важко самій

… Будь ласка, повернись додому… Нічого страшного, навчишся всього в процесі… І таке інше.

Водночас Гіраї витягла з леопардової сумочки товстого, як словник, гаманця. Вона поклала гроші на барну стійку.

— Побачимося пізніше… — сказала вона й залишила кафе так швидко, ніби їй уже давно кортіло піти.

Дзень-дзелень.

— Я не можу його викинути…

На обличчі Кеї проступило вагання, коли вона дивилася на листа Кумі.

Дзень-дзелень.

Доки Кеї нерухомо стояла з листом у руках, знову озвався дзвоник на дверях і до кафе зайшла Казу Токіта. Вона зайняла місце Гіраї. Казу була кузиною власника кафе Негаре Токіти. Навчалася в академії мистецтв, а коли не мала занять, працювала тут офіціанткою.

Того дня Казу разом з Негаре ходила купувати продукти для кафе, тож, напевно, вона поверталася із закупів. В обох руках дівчина несла по кілька пакетів. На її підмізинному пальці висіло кільце з різними ключами, зокрема від авто. Вона була одягнена повсякденно — у футболку й блакитні джинси. Це вбрання кардинально відрізнялося від метелика й фартуха, які вона носила на роботі.

— З поверненням, — тепло посміхнулася Кеї, усе ще не випускаючи з рук листа.

— Вибачай, що ми так довго.

— Усе гаразд. Тут було не дуже людно.

— Я миттю перевдягнуся.

На обличчі Казу було більше емоцій, ніж тоді, коли вона мала на собі метелика. Дівчина зухвало показала язика й зникла в затильній кімнаті.

Кеї досі тримала листа.

— А де мій окаянний чоловік? — гукнула Кеї в напрямку затильної кімнати, не відводячи погляду від входу.

Казу й Негаре ходили по покупки разом. Але не тому, що багато купували. Річ у тім, що Негаре був дуже проблемним покупцем. Йому кортіло купити все найкраще, і він частенько перевищував їхній бюджет. Тому Казу ходила з ним і стежила, щоб він не витратив усіх грошей. Доки їх не було, у кафе працювала Кеї. Часом, коли Негаре не міг знайти потрібних інгредієнтів, він дуже дратувався та йшов до бару випити.

— Він сказав, що, мабуть, прийде сьогодні пізно, — непевно відповіла Казу.

— Точно знову пішов пити.

Казу вистромила у двері голову.

— Зараз візьмуся до роботи, — сказала вона примирливо.

— Ох… Ну що за чоловік! — відказала Кеї. Її круглі очі округлилися ще більше, коли вона надула щоки. Досі тримаючи листа, дівчина пішла до затильної кімнати.

У кафе були тільки жінка в білій сукні, яка мовчки читала свій роман, і Фусагі. Попри те, що надворі стояло літо, обоє пили гарячу каву. На це було дві причини: по-перше, безкоштовно доливали лише гарячу каву, а по-друге, ці двоє ніколи не переймалися, чи була їхня кава гарячою, бо сиділи в кафе так довго, що вона встигала охолонути. Невдовзі до барної стійки вийшла Казу, одягнена у свою звичну форму офіціантки.