Доки кава не охолоне

Літо тільки почалося, але того дня температура вже сягнула тридцяти градусів за Цельсієм. Казу пройшла лише сто метрів від стоянки, але на її обличчі досі вилискували краплинки поту. Вона рвучко видихнула й витерла чоло серветкою.

— Гм, перепрошую… — озвався Фусагі, відірвавши очі від журналу, що лежав перед ним на столі.

— Так? — сказала Казу дещо вищим, ніж зазвичай, голосом, ніби щось заскочило її зненацька.

— Можете долити мені кави?

— О, звісно.

Відкинувши свою звичну незворушність, вона відповіла тим же життєрадісним тоном, як і кілька хвилин тому, коли вона ще була у футболці.

Фусагі не зводив з Казу очей, доки вона не сховалася на кухні. Приходячи до кафе, цей чоловік завжди сідав на той самий стілець. Якщо на ньому вже сидів інший відвідувач, Фусагі йшов звідти. За інший столик не сідав. Приходив не щодня, а двічі або тричі на тиждень, переважно пополудні. Розкривав свій туристичний журнал і проглядав його від початку до кінця, час від часу щось занотовуючи. Зазвичай він полишав кафе лише після того, як дочитував журнал. За цей час він замовляв тільки гарячу каву.

У цьому кафе здебільшого подавали каву сорту мокко. Її виготовляли з особливо ароматних кавових зерен, привезених з Ефіопії. Однак ця кава смакувала не всім: попри вельми спокусливий аромат, декому не дуже подобалися її фруктова кислинка й складний смак. За наполяганням Негаре в кафе подавали тільки мокко. А от Фусагі вона подобалася, і, схоже, для нього це кафе було дуже зручним місцем для читання журналу. Казу повернулася з кухні зі скляною карафкою, щоб долити йому кави.

Дівчина зупинилася біля столика Фусагі й узяла з блюдця його чашку. Зазвичай, чекаючи, доки Казу доллє йому кави, чоловік не відривався від свого журналу. Але того дня все було інакше. Того дня він дивився прямісінько на Казу якось підозріло.

Відчувши, що Фусагі поводиться незвично, Казу подумала, що він хоче сказати їй щось іще.

— Бажаєте ще щось? — запитала вона з посмішкою.

Фусагі теж увічливо посміхнувся, але здавався дещо збентеженим.

— Ви тутешня офіціантка? — озвався він.

Вираз обличчя Казу не змінився, коли вона поставила чашку перед Фусагі.

— Ем-м… угу, — була вся відповідь.

— Справді? — відказав Фусагі трохи невпевнено.

Здавалося, чоловік був задоволений, повідомивши офіціантці, що був тут постійним клієнтом. Він знову опустив голову і, як завше, узявся гортати свій журнал.

Казу повернулася до роботи зі звичною незворушністю, ніби нічого й не сталося. Утім, інших відвідувачів не було, тож робити їй теж було нічого. Вона почала витирати рушником вимиті склянки й тарілки та розставляти їх на полиці. Працюючи за барною стійкою, Казу завела розмову з Фусагі. У цьому невеличкому кафе, де все було поруч, можна було, не підвищуючи голосу, говорити навіть на такій відстані.

— То ви часто тут буваєте?

Фусагі підняв голову.

— Так…

Казу продовжила:

— Ви знаєте особливість цього кафе?.. Чули міську легенду про нього?

— Так, я все це знаю.

— І про те місце теж?

— Угу.

— То ви з тих відвідувачів, які хочуть повернутися назад у часі?

— Саме так, — рішуче відповів Фусагі.

Казу на мить завмерла, її руки зависли в повітрі.

— Якщо вам удасться повернутися в минуле, що ви там зробите? — запитала вона.

Відтак спохопилася, усвідомивши, що це запитання надто особисте. Було не дуже ґречно з її боку питати про таке.

— Не дуже ввічливо запитувати про таке… Вибачте…

Вона легенько вклонилася й повернулася до склянок, уникаючи погляду Фусагі.

Чоловік подивився на Казу, яка низько опустила голову, і квапливо схопив теку для паперів. Звідти він видобув простий коричневий конверт. Усі його чотири кутики були зім’яті, наче він уже давно носив його із собою. На конверті не було адреси, але, схоже, усередині містився лист.

Фусагі міцно стискав конверта обома руками, тримаючи його біля грудей, щоб Казу могла його бачити.

— Що це? — запитала дівчина, знову відклавши свою роботу.

— Для моєї дружини… — ледь чутно пробурмотів Фусагі. — Це для моєї дружини…

— Лист?

— Так.

— Для вашої дружини?

— Угу, я так і не зміг віддати його…

— То ви хочете повернутися в той день, коли мали віддати їй листа?

— Саме так, — знову рішуче відповів Фусагі.

— А де ваша дружина тепер? — запитала Казу.

Він відповів не відразу — якийсь час ніяково мовчав.

— Гм-м…

Казу не зводила з Фусагі очей, чекаючи на його відповідь.

— Не знаю, — ледь чутно відказав чоловік і чухав потилицю.

Визнавши, що не знає, де дружина, Фусагі спохмурнів. Казу нічого не відповіла.

Раптом, ніби перепрошуючи, він сказав:

— Гм-м, але я точно мав дружину… — І поспіхом додав: — Її звали…

Фусагі застукав пальцем по чолу.

— Гм-м!.. Дивно… — Він схилив голову набік. — Як її звали? — Він знову змовк.

Приблизно тоді ж із затильної кімнати повернулася Кеї. На її обличчі застиг сум — можливо, тому, що вона почула розмову Казу й Фусагі.

— Гм-м, дивно… Вибачте… — сказав Фусагі, змучено посміхнувшись.

На обличчі Казу проступила суміш емоцій — не було її звичної байдужості, але й очевидного співчуття теж.

— Не хвилюйтеся, усе гаразд… — відказала вона.

Дзень-дзелень.

Казу мовчки повернулася до входу.