Доки кава не охолоне

— Ах… — Вона затамувала подих, побачивши на порозі Когтаке.

Когтаке працювала медсестрою в місцевій лікарні. Схоже, вона саме йшла додому. Замість медсестринської форми, яка зазвичай була на ній в обідню перерву, жінка була одягнена в оливково-зелену туніку й темно-сині капрі. На плечі вона несла чорну сумку й бузковою хустинкою втирала піт з чола. Когтаке кивнула Кеї та Казу за барною стійкою й рушила прямісінько до Фусагі.

— Привіт, Фусагі. Бачу, ти сьогодні знову тут, — сказала вона.

Почувши своє ім’я, чоловік підняв очі на Когтаке. Він здавався спантеличеним, тому майже відразу відвів погляд і мовчки опустив голову.

Когтаке відчула, що настрій у Фусагі незвичний. Припустила, що він погано почувається.

— Фусагі, з тобою все гаразд? — обережно запитала вона.

Чоловік знову підняв голову й подивився на Когтаке.

— Перепрошую… Ми знайомі? — запитав він якось винувато.

Когтаке спохмурніла. У прохолодній тиші бузкова хустинка, якою вона витирала піт з чола, вислизнула з її рук і впала додолу.

Фусагі дуже рано спіткала хвороба Альцгеймера, він утрачав пам’ять. Ця недуга спричиняє швидке зношування нервових клітин головного мозку. Мозок патологічно атрофується, і це призводить до погіршення розумової діяльності, особистість людини непоправно змінюється. Один з разючих симптомів раннього настання недугу — довільне погіршення мозкових функцій. Хворі забувають про одне, але пам’ятають про інше. З пам’яті Фусагі поступово стиралися найновіші спогади, а його попередній примхливий характер потроху лагіднішав.

Тепер Фусагі пам’ятав, що в нього була дружина, але не міг пригадати, що тією дружиною була Когтаке, яка стояла перед ним.

— Гм… Мабуть, ні, — неголосно відповіла Когтаке й відступила на два кроки.

Казу мовчки дивилася на неї, а Кеї опустила очі. Когтаке повільно розвернулася, підійшла до найдальшого від Фусагі стільця біля барної стійки й сіла.

Уже сівши, жінка помітила хустинку, яка вислизнула їй з рук. Вона вирішила не звертати на неї уваги й удати, що то не її. Але Фусагі побачив хустинку, що впала до його ніг, і підняв її. Якийсь час він розглядав хустинку, тримаючи її в руці, потім підвівся зі стільця й підійшов до того місця за барною стійкою, де сиділа Когтаке.

— Вибачте, просто останнім часом я багато всього забуваю, — сказав він, схиливши голову.

Когтаке не дивилася на нього.

— Добре, — лишень сказала вона й узяла хустинку тремтливими руками.

Фусагі знову схилив голову в поклоні й ніяково почовгав до свого стільця. Він сів, але ніяк не міг заспокоїтися. Перегорнувши кілька сторінок журналу, зупинився й почав шкрябати потилицю. За кілька секунд він потягнувся до своєї чашки й зробив маленький ковток. Нещодавно йому долили свіжої кави, але…

— Клята кава вже охолола, — пробурмотів він.

— Долити ще? — запитала Казу.

Однак Фусагі квапливо підвівся.

— Я вже збирався йти, — коротко відказав він, закрив журнал і сховав до сумки свої речі.

Когтаке все ще дивилася на підлогу, міцно стискаючи в руках хустинку.

Фусагі підійшов до касового апарата й простягнув свій рахунок.

— Скільки?

— Триста вісімдесят єн, — сказала Казу, кинувши погляд у бік Когтаке. Вона набрала суму на кнопках касового апарата.

— Триста вісімдесят єн… — Фусагі видобув зі свого потертого шкіряного гаманця тисячоєнну банкноту. — Ось тисяча єн. — Він простягнув гроші Казу.

— Ви дали тисячу єн, — сказала дівчина, узяла банкноту й знову вдарила по клавішах касового апарата.

Фусагі мимоволі дивився на Когтаке. Він просто нетерпляче роззирався, чекаючи на свою решту.

— Шістсот двадцять єн решти.

Фусагі поспіхом забрав гроші.

— Дякую за каву, — сказав він, ніби вибачаючись, і поквапився геть.

Дзень-дзелень.

— Дякую вам, приходьте ще…

Коли Фусагі пішов, кафе заповнила ніякова тиша. Тільки жінка в білій сукні мовчки читала свою книжку, зовсім не переймаючись тим, що відбувалося навколо. У кафе не звучала фонова музика, тому єдиними звуками були цокання настінних годинників і шурхіт сторінок, які перегортала жінка в білому.

Казу першою порушила тривале мовчання.

— Когтаке… — звернулася вона до жінки, яка сиділа біля барної стійки.

Не дібравши слів, Казу здавалася спантеличеною й не знала, що ще сказати.

— Усе гаразд, я була морально готова до такого дня… — Когтаке посміхнулася Кеї та Казу. — Не переймайтеся.

Відтак усі знову змовкли. Не в змозі витримати такої напруги, Когтаке знову втупилася в підлогу.

Раніше вона вже розповідала Кеї та Казу про хворобу Фусагі. Негаре й Гіраї теж про неї знали. Когтаке чекала, що одного дня Фусагі взагалі забуде, хто вона така. Готувалася до цього. «Якщо це трапиться, — думала вона, — я дбатиму про нього як медсестра. Я ж медсестра, тому мені це до снаги». Коли вона бувала в кафе, Казу й Кеї називали її на дівоче прізвище Когтаке, щоб не спантеличити Фусагі, хоча раніше теж зверталися до неї Фусагі.