Доки кава не охолоне

Кеї дивилася на Негаре, але він не підводив на неї очей. Прикипів поглядом до своїх паперових журавлів. Обоє мовчали, і з кожною хвилиною та затяжна тиша робилася все важчою. Когтаке теж застигла й не могла поворухнутися.

Зненацька Казу вийшла на кухню й узялася заварювати каву. Вона помістила на лійку фільтр і налила в скляну посудину гарячу воду. У кафе було тихо, і всі добре чули, що вона робила, хоча й не бачили того. Невдовзі вода в посудині закипіла й почулося її булькання. За кілька хвилин кафе сповнилося ароматом свіжої кави. Мовби спокушений ним, Негаре підняв голову.

— Вибач, Негаре, — пробурмотіла Кеї.

— За що? — запитав він, роздивляючись своїх паперових журавлів.

— Завтра я піду в лікарню.

— …

— Я… ляжу… в лікарню. — Кеї зупинялася на кожному слові, ніби хотіла змиритися з думкою, яка досі їй муляла. — Щоправда, коли уявляю, як заходжу в лікарню, здається, що більше ніколи звідти не вийду. Тому мені так важко прийняти це рішення…

— Розумію. — Негаре міцно стиснув кулаки.

Кеї задерла голову й дивилася своїми великими очима кудись удалину.

— Але, напевно, довше я так не протягну… — додала вона й заплакала.

Негаре мовчки слухав.

— Не знаю, скільки ще витримає моє тіло…

Кеї приклала руку до живота, який був ще майже непомітним.

— Схоже, народження цієї дитини забере всі мої сили… — сказала вона й сумно посміхнулася. Мабуть, добре знала, на що здатен її організм.

— Саме тому…

Кеї сказала, що вирішила лягти до лікарні. Негаре дивився на неї своїми очима-щілинами.

— Гаразд… — тільки й відповів.

— Кеї, люба…

Це вперше Когтаке бачила Кеї настільки пригніченою. Як медсестра, вона розуміла, яку загрозу для Кеї, з її хворим серцем, становило народження дитини. Її організм був украй виснаженим, а в неї ще навіть не було ранкової нудоти. Якби вона вирішила перервати вагітність, ніхто її не засуджував би. Та Кеї вирішила народити цю дитину.

— Але мені справді страшно… — пробурмотіла вона тремтливим голосом. — Я хочу знати, що моя дитина буде щасливою… — Вона легенько торкнулася свого живота. — Чи буде маминій дитинці самотньою? Чи плакатимеш без мами? — Кеї за звичкою розмовляла з дитиною у своєму животі. — Може статися, що мені вдасться тільки народити тебе, дитинко. Ти пробачиш мені?

Кеї прислухалася, але не почула від дитини жодної відповіді.

Її щокою струмочками бігли сльози.

— Мені страшно… Страшно від того, що не буду поряд з моєю крихіткою… — сказала Кеї й поглянула на Негаре. — Не знаю, що робити. Хочу, щоб моя дитина була щасливою… Як таке просте бажання може викликати такий страх? — вигукнула вона.

Негаре нічого не відповів. Він не відривав очей від паперових журавлів, що вишикувалися на барній стійці.

Ляск.

Жінка в білій сукні закрила свій роман. Вона ще не дочитала його. Біла закладка з прив’язаною до неї червоною стрічкою визирала поміж сторінок. Почувши, як закрилася книжка, Кеї подивилася на жінку-привида, яка, натомість, утупилася в неї.

Не відриваючи погляду від Кеї, жінка в білому ледь помітно кліпнула. Відтак неквапом підвелася зі стільця. Здавалося, що тим кліпанням хотіла щось сказати. Однак вона пройшла повз барну стійку й зникла у вбиральні, наче її туди засмоктало.

Її стілець — той стілець — звільнився.

Кеї рушила до стільця, ніби щось тягнуло її туди. Потім зупинилася — біля того стільця, сидячи на якому можна повернутися в минуле, — і просто дивилася на нього.

— Казу… Чи могла б ти заварити трохи кави? — слабким голосом запитала вона.

Казу визирнула з кухні. Побачивши, що Кеї стоїть біля того стільця, відразу зрозуміла, що спало їй на думку.

Негаре обернувся й дивився на спину Кеї.

— Ох, тільки не кажи… Ти справді хочеш це зробити? — запитав він.

Казу помітила, що жінка в білій сукні пішла, і пригадала обідню розмову. Фуміко Кійокава запитала, чи можна перенестися в майбутнє. Її наміри були очевидними. Вона хотіла дізнатися, чи справді Горо повернеться за три роки з Америки й чи дійсно вони одружаться. Казу відповіла, що це можливо, але ніхто цього не робить.

Перенестися в майбутнє, звісно, можна було, однак ніхто не гарантував, що там буде бажана людина. Адже знати, що могло трапитися в майбутньому, було неможливо. З огляду на обмежений час — доки не охолоне кава, — шанси побачитися з тим, хто був потрібен, наближалися до нуля.

Ніхто не мандрував у майбутнє, бо це було безглуздо.

Проте саме це й хотіла зробити Кеї.

— Мені б тільки побачити.

— Зажди-но…

— Якби я могла хоч не мить побачити, цього було б достатньо…

— Ти справді хочеш у майбутнє? — незвично суворо запитав Негаре.

— Це все, що мені залишається…

— Але ж ти не знаєш, чи ви зустрінетеся.

— …

— Навіщо робити це, якщо ви не зустрінетеся?

— Я розумію, але…

Кеї благально дивилася на Негаре. Та він сказав лише одне слово: «Ні», і, відвернувшись, похмуро мовчав.