Лексикон націоналіста та інші есеї

Суспільна амбі­валент­ність, хоч як це парадоксально, три­має поки що Украї­ну ку­пи. Вона не дає їй ані роз­пастися на дві ча­сти­ни, які натурально би ру­ши­ли в про­ти­ле­ж­ні боки, ані пере­твори­ти­ся на деся­ти­крат­но побільше­ний рі­зновид Ольстеру, де дві спільно­ти з несумісни­ми істори­чни­ми нарати­вами, си­м­вола­ми й іденти­чностя­ми загнали се­бе в глу­хий кут без­коне­чних взає­мопоборю­вань. Але інфа­нти­льність, як­що ті­льки це не пси­хі­чний роз­лад, рано чи пізно до­ла­є­ться, лю­ди­на дорослі­шає і му­сить та­ки роби­ти від­повід­альний ви­бір — на добре чи зле. Як­що в Украї­ні у най­ближ­чі деся­ти­лі­т­тя не по­стане правової держави, здат­ної забез­пе­чи­ти ком­проміс між дво­ма основни­ми спільно­та­ми, їй не уни­к­ну­ти одно­го з двох опи­саних ви­ще сценарі­їв.

Сьо­годні, від­повід­аю­чи аме­ри­канському спів­роз­мовни­ку на йо­го запи­та­н­ня, з якої саме Украї­ни я походжу, я від­повів би, мабуть, так само: «Із совє­тської». Додавши хі­ба що пре­фікс «пост». Але з наго­ло­сом — на «совє­тській».

серпень 2011

2. THESAURUS POLONIA

Понад му­рами

1.

«Ку­ри­ца не пти­ца, Польша не за­грани­ца», — гласи­ла, прига­дує­ться, популя­рна совє­тська при­казка. Профе­сійний пси­хо­лог, імовірно, до­гле­дить у ній не ли­ше тради­ційну російсько-совє­тську зневагу до «поля­чи­шек», а й глиб­ші компле­кси, зокрема заздрість і те, що Юнґ би на­звав проек­ці­єю назовні власної «ті­ні». Як і ко­ж­на народна при­казка, вона не ли­ше озвучу­вала певну жи­тейську му­дрість, а й виявля­ла її непевність та нео­статочність. Бо ж незапере­чні істи­ни є на­стільки оче­ви­дни­ми, що при­казок не по­тре­бу­ють.

Правди­вий «закордон» почи­нався і справді не в Польщі, а значно далі — за Бе­рлі­нським му­ром, за «залі­зною завісою», прони­к­ну­ти за яку пере­сі­чним ме­шканцям комуністи­чно­го раю бу­ло немо­ж­ли­во. Сказане, про­те, не означає, що по­трапи­ти до Польщі (чи іншої «брат­ньої соціалі­сти­чної краї­ни») бу­ло набага­то ле­г­ше. Хоч усіх їх і не вва­жа­ли правди­ви­ми «пти­ця­ми», се­б­то «за-грани­ця­ми», ви­їжджа­ти до них мо­ж­на бу­ло ли­ше на за­про­ше­н­ня пере­ві­рених роди­чів або ж у складі так званої «тури­сти­чної групи» за пу­ті­вками, що їх роз­поділя­ли серед пере­дови­ків ви­робни­цтва, громадських активістів, стука­чів та інших ло­я­льних, а ще кра­ще — гіперло­я­льних під­даних.

У середи­ні 70-х я ви­рі­шив теж спробувати — хоча й не мав особли­вих ілю­зій що­до офі­ційної від­повіді. Це був, рад­ше, екс­пери­мент на само­му собі — рі­зновид, сказати б, польових дослі­джень. І від­повідь із ОВІ­Ру справді при­йшла через кі­лька міся­ців — саме та, якої я й споді­вався: «Отказать. В пое­зд­ке нет необ­ходи­мости».

Советська держава бу­ла виня­тково дбайли­вою. Вона знала по­тре­би всіх своїх громадян ку­ди кра­ще за них самих.

Тож до Польщі я по­трапив допі­ру 1989 року, у роз­палі пере­стройки, незадов­го до пере­творе­н­ня ті­єї не зовсім справж­ньої «за­грани­ці» у справж­ню, — чо­го я тоді, щи­ро ка­жу­чи, не споді­вався, хоча зміни вже ви­сі­ли в пові­трі. І я справді ди­хав тим бе­ре­зневим пові­трям, міся­чи череви­ками сні­гову ка­шу на варшавських вули­цях, ледь устига­ю­чи за мої­ми польськи­ми друзя­ми, ко­трі намага­ли­ся показати мені за той перший і, хтозна, мо­ж­ли­во, остан­ній при­їзд геть усе — фа­нтасти­чні ко­ле­к­ції сам­ви­даву, що їх продавали на по­двір’ї уні­верси­тету, дис­ку­сії у ПЕН-клу­бі, ви­ставу за п’єсою Га­вела, ко­тра йшла вже ці­лком ле­га­льно, дарма що сам автор іще си­дів у че­хосло­ва­цькій в’язни­ці, фільми усла­вле­них польських ре­жи­серів, що бу­ли зня­ті з екранів 1981 року або так ні­ко­ли на них і не ви­пу­ще­ні. У поме­шкан­ні Яцека Ку­роня ми слу­ха­ли пізно вве­че­рі до­те­п­ні роз­повіді господаря про пере­говори за «круглим сто­лом», за яким комуністи вже на­че­б­то по­годи­ли­ся з форму­лою «ваш уряд, наш пре­зи­дент», але ще без­ліч деталей майбу­т­ньо­го ком­промісу і фа­кти­чної пере­да­чі влади чекали узгоджень.

До трі­у­мфа­льної пере­мо­ги «Со­лі­дарності» на перших не зовсім вільних, та все ж конку­рент­них ви­борах зали­шало­ся три міся­ці, до паді­н­ня Бе­рлі­нсько­го му­ру — вісім, до роз­валу СС­СР та здобу­т­тя Украї­ною незале­ж­ності — два з поло­виною роки. Ми, звісно, хо­ті­ли цих змін і, як мо­гли, пра­цю­вали на їхнє на­ближе­н­ня. Але ні­хто не знав достемен­но, як далеко зайде пере­стройка і чи, взага­лі, не зупи­нять її одно­го дня генерали ген­штабу, полковни­ки КҐБ чи не­роз­кая­ні блю­стителі сталі­ністських принципів у кабінетах ЦК. Мало хто пам’ятає сьо­годні, що то­го само­го дня, 4 червня, ко­ли «Со­лі­дарність» свя­тку­вала пере­мо­гу над

комуністами, їхні ки­тайські однопартійці ча­ви­ли та­нками демонстрантів на май­дані Тя­ньа­нь­мень, доводя­чи спробу та­мте­шньої пере­стройки до ці­лком іншо­го заверше­н­ня.