Лексикон націоналіста та інші есеї

Усе від­бу­ло­ся так поволі і по­ступово, що ва­жко сказати — ко­ли саме. Остан­ньою точ­кою цьо­го про­цесу, без­умовно, був рік 2004, ко­ли нова стіна — на­звімо її оксами­т­ною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-украї­нському кордоні. Першо­го травня то­го року Польща вступи­ла до Євросою­зу, а заразом і до ше­нгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її де­що помпе­зно, але зага­лом слу­шно окреслює євросою­зівська ново-мова. З іронії до­лі це сталось у так званий «день між­народної со­лі­дарності тру­дя­щих». Ме­жі стабільності та добробуту збі­га­ли­ся те­пер із ме­жа­ми со­лі­дарності чи, принаймні, то­го, що від неї зали­ши­ло­ся. Украї­на опи­ни­ла­ся поза му­ром, без особли­вих надій ко­ли-не­будь за ньо­го по­трапи­ти.

Роз­ча­рува­н­ня пере­ро­стає в роз­дратува­н­ня, роз­дратува­н­ня — у роз­пач, роз­пач — в апатію. Одні звину­ва­чу­ють Захід — за неві­гластво, пи­ху, парохіалізм, егоїзм, боя­гу­зли­вість, ли­цемі­рство, по­двійні стандарти й не­ба­жа­н­ня трактувати Украї­ну бодай нарі­вні з інши­ми пост­комуністи­чни­ми невдахами, зокрема з Балкан. Інші ла­ють Росію — за під­ступ­ність та агреси­вність, за украї­но­фобію, за пато­ло­гі­чне не­прийня­т­тя украї­нської незале­ж­ності й намага­н­ня її пі­ді­рвати й ском­прометувати на рі­зні ла­ди. І наре­шті ще інші, не найчи­слен­ні­ші, але най­прони­кли­ві­ші, кри­ти­ку­ють самих се­бе — за брак єд­ності, со­лі­дарності, політи­чної ку­льтури, вмі­н­ня обрати собі компетент­ну й від­повід­альну владу, брак волі і хи­сту ре­форму­вати краї­ну.

Мій добрий прия­тель, ві­до­мий історик, стверджує, що поля­ки поча­ли свою «європейську інте­гра­цію» ще задов­го до то­го, як «Со­лі­дарність» виграла 1989 року парла­ментські ви­бори і сформу­вала проє­вропейський уряд. Її поча­тками бу­ли анти­царські пов­ста­н­ня 1830-1831 та 1863-1864 років, анти­на­ци­стське пов­ста­н­ня 1944-го, анти­комуністи­чні пов­ста­н­ня 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іроні­чно прия­тель, їхню інте­гра­цію до Європи мо­ж­на вивести ще з середньовіч­чя, ко­ли вони обрали собі захі­дний, а не східний рі­зновид хри­стия­нства.

Я знаю йо­го улюблену теорію «зале­ж­ності від шля­ху»: точ­ка, до якої при­бу­деш, зале­жить від точ­ки, з якої ти ви­йшов. За допомо­гою ці­єї теорії мо­ж­на бага­то що поясни­ти — мо­же, аж надто бага­то. За її допомо­гою мо­ж­на ви­правдати некомпетент­ність і непо­тизм, і навіть брута­льність деспо­тів, трактую­чи це як «місцеву тради­цію», і так само мо­ж­на роз­гріши­ти населе­н­ня за паси­вність і корумпованість, ро­зумові й фізи­чні лі­но­щі, брак ци­вільності й від­повід­альності, поси­ла­ю­чись на «ва­жкий спадок ми­ну­ло­го». Ми­ну­ле справді ви­значає майбу­т­нє — проста й зру­чна істи­на для ко­ж­но­го, хто, сти­каю­чись із про­бле­мою, шу­кає не ви­рі­ше­н­ня, а ви­прав­да­н­ня.

Мій прия­тель, однак, не по­годжу­є­ться. «Ця теорія, — ка­же він, — аж ніяк не дете­рміністська. Ми­ну­ле, як і лю­дські гени, ви­значає бага­то чо­го, але далеко не все. Воно ли­ше встановлює певні ме­жі, рамки — кори­дор мо­ж­ли­востей. Він, за­звичай, досить ши­рокий. І ти мо­жеш сповна йо­го ви­кори­стати, водночас роз­ши­рю­ю­чи йо­го, — як це трапи­ло­ся, на­при­клад, п’ять років то­му під час Помаранче­вої револю­ції. А мо­жеш і навпаки — фа­та­льно йо­го звузи­ти, навіть змарну­вати, — як це й трапи­ло­ся опісля».

Мені жаль, що я не історик і не мо­жу обсервувати усе довко­ла з та­кою філо­со­фською не­зворушністю, sub specie aeterni-tatis — з по­гляду ві­чності. Хоч я й знаю, що років за сто все довко­ла бу­де га­разд, а за ти­ся­чу — навпаки, тоб­то — від усі­єї на­шої зах­лан­ної ци­вілі­за­ції не зали­ши­ться ані слі­ду, про­те ані перше зна­н­ня, ані друге чо­мусь не дає мені спокою. Мене й далі ці­кавить, чо­му це одні народи, як-от поля­ки, здат­ні тут і те­пер сповна ви­кори­стати свій кори­дор мо­ж­ли­востей, а інші, як-от, украї­нці, приму­дряю­ться змарну­вати й те, що, здавало­ся б, змарну­вати вже немо­ж­ли­во. Чо­му одні на­ції з комуністи­чно­го блоку стали справж­нім «закордоном», а інші так і зали­ши­ли­ся «ближ­нім». Майстри геополіти­чної ново­мови іноді ще нази­вають це сферою російських «привіле­йованих інтересів».