Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Ми мали до­стат­ні під­стави очі­ку­вати поді­бно­го. Власне, ми й ба­чи­ли щось поді­бне — спершу в Алма-Аті по­тім у Тбілі­сі й Баку, по­тім у Вільню­сі й Ри­зі. І наре­шті — 19 серп­ня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що си­стема стру­х­ля­віла, але ні­хто не знав, до якої мі­ри і як шви­д­ко й на­скільки без­кровно вона ві­ді­йде у не­бу­т­тя. Ми знали, що вона опи­рати­меться і принаймні в цьо­му не поми­ля­лись. Ко­ж­но­го дня ми трі­шки роз­ши­рю­вали про­стір свободи, але водночас від­чу­вали, що на­ступ­но­го дня все мо­же заверши­ти­ся, урвати­ся і поверну­ти­ся до найгі­рших ча­сів. Це бу­ло на­че рух по мін­ному полі, на­че гра у російську руле­тку — п’янка, запамороч­ли­ва, азарт­на і не­рвова.

Ми справді по­спішали — прагнули поба­чи­ти, ви­сло­ви­ти все те, що ще вчора бу­ло заборонене і, хтозна, мо­ж­ли­во завтра бу­де заборонено знов. Ми ку­пу­вали деся­тки звільнених від цензури кни­жок, перед­пла­чу­вали не­ймовірну кі­лькість “заборонених” ча­сопи­сів, вклю­чно з якою-не­будь естонською “Советской Мо­ло­де­жью” та обласною франкі­вською “Га­ли­чи­ною”. Кі­лькох жит­тів не ви­стачи­ло б, аби все пере­чи­та­ти. Але ж чи­та­н­ня, тоб­то не ли­ше чи­та­н­ня, бу­ло го­ло­вною метою всіх цих при­дбань та накопи­чень.

Під­сві­до­мо, га­даю, ми поводи­лись як ри­би­ни, що від­кла­дають ти­ся­чі ікрин із надією, шо якась їхня невели­ч­ка ча­сти­на пере­жи­ве всі зне­годи й продовжить рід бу­ло щось воісти­ну інсти­нкти­вне, біо­ло­гі­чне у то­му драйві. Ну, і що роби­ти те­пер з усі­єю ті­єю ікрою?..

Я по­троху ви­ки­даю пере­бу­довні га­зети, від­даю до бібліо­тек кни­жки і жу­рнали. Але вперто збе­рі­гаю ті пожовклі, по­га­но» якості польські кни­жки і ча­сопи­си, які привіз у чи­малих торбах 1989 року з Польщі.

За комунізму той край, мо­же, й не був «справж­нім закордоном» у сенсі реальних політи­чних свобод та фа­кти­чної суверен­ності. Про­те для нас, украї­нців, він, без­умовно, був іншим сві­том у сенсі від­кри­тості, інтелектуа­льно­го драйву, ми­сте­цької від­ваги чи навіть зу­хвало­сті. Партійна ди­кта­тура у Польщі не бу­ла та­кою брута­льною, як у інших краї­нах комуністи­чно­го блоку. І походи­ло це не від доброї волі місцевих партійців та каге­бе­шни­ків, не від якоїсь їхньої особли­во ла­гідної вда­чі та ве­гетарі­анських нахи­лів, а від ти­хо­го опору всьо­го суспільства, від по­стійно­го сабо­та­жу, від уперто­го масово­го не­ба­жа­н­ня прийня­ти цю владу і цю си­стему — з усі­ма її мі­фа­ми, си­м­вола­ми та цін­ностя­ми — як свою власну. Вона завжди бу­ла тут чу­жою, оку­па­ційною, і саме то­му завали­ла­ся, щойно втрати­ла зовні­шню без­умовну під­три­мку. Польща справді бу­ла, як полю­бляє при­казувати Адам Мі­хнік, «найвеселі­шим бараком у комуністи­чному та­борі».

2.

Я ні­ко­ли не ви­вчав спеці­ально польської мови. Вона при­йшла якось сама собою — через ілюстровані жу­рнали, які продавали у совє­тських кі­осках, через му­зи­чні про­грами, які я під­лі­тком слу­хав по радіо, зре­штою, через теле­ба­че­н­ня, яке ми на­вчи­ли­ся з ча­сом при­ймати у Львові на саморобні антени. Усі ці ре­чі бу­ли ці­каві­ші, жваві­ші, привабли­ві­ші, ніж їхні ку­ди примі­ти­вні­ші, об­тя­же­ні ну­дною ідео­ло­гією й убогою пропага­ндою сові­ти­ські від­повід­ни­ки. Я над цим тоді не задуму­вався, але від­чу­вав інтуї­ти­вно. Польська мова, про­при не­звичні лі­те­ри з усі­ля­ки­ми га­че­ч­ками й ри­соч­ками, вияви­лась на ди­во зроз­умілою. І ли­ше по­тім я прочи­тав у якійсь му­дрій науковій стат­ті, що ні­чо­го ди­вно­го в тім нема, бо ле­кси­чно до украї­нської ближ­ча ли­ше біло­руська, далі, за польською, йде сло­ва­цька і щойно за нею, на четверто­му місці, російська.

Я, зроз­уміло, був не само­т­ній у цьо­му своє­му хобі. Серед осві­че­них украї­нців, особли­во на заході краю, це бу­ло рад­ше нормою. Не без певно­го поди­ву я довід­ався згодом, що поді­бно намага­ли­ся чи­та­ти по-польськи не ли­ше біло­руси, а й деякі росі­я­ни, ли­товці і навіть східні нім­ці. Для більшо­сті з них, га­даю, це був не ли­ше додатковий, альте­рнати­вний ка­нал інформа­ції, мо­ж­ли­вість під­клю­чи­ти­ся до сві­ту без московсько­го посередни­цтва, а й своєрідна фронда, ти­хий вияв інтелектуа­льної непокори що­до імперської гіперцентралі­за­ції та гіпері­део­ло­гіза­ції. Нелег­ку ди­фу­зію інформа­ції у закри­тих суспільствах по-своє­му добре ілюструє анек­дот із кі­нця 60-х, у якому від­лу­ню­ють модні вія­н­ня то­го ча­су — поява на Заході контрку­льтури, ру­ху гіпі, сексуа­льної револю­ції.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Говорим правильно по смыслу или по форме?
Говорим правильно по смыслу или по форме?

Эта книга – практикум, как говорить правильно на нашем родном языке не только по форме, но и по смыслу! Автор, профессор МГУ Игорь Милославский, затрагивает самые спорные вопросы, приводит наиболее встречающиеся в реальной жизни примеры. Те, где мы чаще всего ошибаемся, даже не понимая этого. Книга сделана на основе проекта газеты «Известия», имевшего огромную популярность.Игорь Григорьевич уже давно бьет тревогу, что мы теряем саму суть нашего языка, а с ним и национальную идентификацию. Запомнить, что нельзя говорить «ложить» и «звОнить» – это не главное. Мы говорим, читаем, пишем и даже воспринимаем на слух информацию неправильно! Книга профессора Милославского – увлекательное пособие, наглядно показывающее, где могут подстерегать главные опасности!

Игорь Григорьевич Милославский

Документальная литература / Языкознание, иностранные языки / Языкознание / Образование и наука