Лексикон націоналіста та інші есеї

Анек­дот у своє­му, се­б­то в анек­до­ти­чному сти­лі пояснює, що означає «груповий секс» у рі­зних краї­нах. У Франції це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та, попи­вають вино, гу­ртом коха­ю­ться і мають собі з то­го добру забаву. В Аме­ри­ці це означає те саме, з ті­єю ли­ше рі­зни­цею, що хтось один знімає це все на плі­вку, робить фільм і продає по всьо­му сві­ті, заробля­ю­чи грубі гро­ші. У Польщі це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та і хтось один, хто побував на Заході й привіз нелегально ві­деокасету, показує при­сут­нім той фольм. У Москві — зби­раю­ться хло­пці й ді­вча­та і хтось, хто побував у Польщі й поба­чив у друзів той фільм, пере­казує йо­го при­сут­нім. Украї­на, з її жорсткою цензурою та ре­пресі­я­ми, бу­ла, без­умовно, на кі­нці цьо­го ла­нцю­жка. Тож у місцево­му варі­анті анек­дот мав би закі­нчу­вати­ся, що якийсь украї­нець при­їжджає з Москви і пере­повід­ає знайо­мим історію, яку оповів йо­му російський прия­тель, ко­трий почув її від ко­гось, хто побував у Польщі.

Тож ви­вче­н­ня й ви­кори­ста­н­ня польської — паралельно або й на про­ти­вагу обов’язковій російській — бу­ло політи­чно не-благонадійним актом. Бо ж не ли­ше давало до­ступ до бага­тьох заборонених чи напів­заборонених текс­тів — від Орвела й Павнда до Гайде­ґе­ра та Фу­ко, — а й стави­ло під сумнів роль імперсько­го центру як єдино­го й абсо­лю­т­но­го дис­триб’ютора інформа­ції, під­ри­вало створені і насаджу­вані ним іє­рархії, применшу­вало йо­го си­м­волі­чну «центральність». Зна­н­ня польської для украї­нців бу­ло ще й непря­мим нага­дува­н­ням про те, що істори­чно вони нале­жать до Європи, до польсько-ли­товської Ре­чі Посполи­тої, а не до євразійсько­го Московсько­го царства, про «одвічну спорі­дненість» із яким під ма­шкарою вига­даної у XVIII сто­літ­ті «Росії» нам і досі торочать та­мте­шні пропага­ндисти — і в му­нди­рах, і в ря­сах, і в ци­вільному.

Совє­ти, без­умовно, це від­чу­вали і намага­ли­ся на рі­зні ла­ди, не згірш од своїх царських попередни­ків, як­що не ви­корі­ни­ти польську єресь, то принаймні всі­ля­ко применши­ти її привабли­вість. За ко­ж­ної нагоди вони намага­ли­ся обме­жи­ти рух кни­жок і ча­сопи­сів, пере­сува­н­ня лю­дей. Вони знімали і зни­щу­вали саморобні антени з дахів і балконів бу­ди­нків. Вони закри­ли га­рний польський театр у Львові під надуманим приводом, хоча при­чи­на бу­ла оче­ви­дною: театр ви­йшов за ме­жі меншин­но­го «Гет­то», ставши ці­кавим для всіх львів’ян, а не ли­ше для поля­ків. Вони ши­ри­ли — у кла­си­чному каге­бе­шному сти­лі — на­ші­птувану пропага­нду про поля­ків як «зрадни­ків», «ле­дарів» і, звичайно ж, істори­чних зага­рбни­ків та оку­пантів, ко­трі не від­мовля­ться від то­го, аби знову запану­вати над украї­нця­ми, — недарма ж вони й досі вели­ча­ють одне одно­го «панами».

Пропага­нда, слід ви­знати, спра­цьовувала незле, що до певної мі­ри помі­т­но й сьо­годні — у неви­травній параної­дальній анти­польськості бага­тьох га­ли­чан. Вона не бу­ла б жи­ву­чою, ко­ли б не ля­га­ла на давні компле­кси і стерео­ти­пи, на істори­чні кри­вди й прини­же­н­ня, на спо­га­ди про кри­ваві конф­лі­кти, на ці­лий, зре­штою, пласт анти­польсько­го, анти­като­ли­цько­го і, ши­рше, анти­захі­дно­го дискурсу в украї­нській та, особли­во, в російській імперській лі­те­ратурі. Совє­тські лю­ди, зокрема й украї­нці, в основній своїй масі бу­ли досить амбі­валент­ні що­до Польщі й поля­ків, про­те досить при­хи­льні до всьо­го польсько­го — від му­зи­ки й фільмів до космети­ки, одягу та всі­я­лко­го ши­рпо­тре­бу. Польща бу­ла для них, у певному сенсі, замін­ни­ком Заходу — досто­ту як захі­дноукраї­нські та при­балтійські міста заміня­ли совє­тським кі­немато­графістам правди­ву «Європу».

Польські ре­чі, хоча й не бу­ли та­ки­ми модня­чи­ми, як французькі, чи якісни­ми, як німе­цькі, про­те мали над ни­ми всі­ма одну пере­вагу — бу­ли більш-менш до­ступ­ни­ми. І водночас вони бу­ли все-та­ки «з-за кордону», дарма що той «закордон» — принаймні ти­м­ча­сово — не був «справж­нім». Навіть при­боркана, оку­пована і совє­ти­зована Польща все одно зали­шала­ся іншою краї­ною. Іншою — в усіх значе­н­нях цьо­го сло­ва. Ле­гендарна «ку­рі­ца» із совє­тської при­казки, хоч спу­та­на та одо­ма­шнена, все одно бу­ла пта­хом. І ми всі від­чу­вали, що за най­ближ­чої нагоди — щойно пу­та осла­бнуть, а сторо­жа десь за­дрімає — ця пта­ха поле­тить собі геть — до Європи, до якої вона завше й нале­жа­ла.

І так воно стало­ся.

3.