Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Чи­та­чі цих статей на­вряд чи й задумаю­ться, що лю­ди по той бік кордону на­справді та­кі самі, як і вони: із дво­ма руками, но­га­ми і, пере­ва­ж­но, з дво­ма очи­ма; і жи­т­тя їхнє, хоч, мо­же, не та­ке замо­ж­не й без­пе­чне, про­те зага­лом мало чим від­рі­зня­є­ться від будь-яко­го іншо­го: вони так само ви­ро­щу­ють ді­тей, на­вча­ють сту­дентів, пи­шуть ві­рші, ставлять опери, бу­дують лі­та­ки і не мають найменшо­го намі­ру прони­кати до запові­т­ної ше­нгенської зони стабільності й добробуту — хоч ле­га­льно, хоч нелегально. Чи­та­чі цих статей неабияк, ли­бонь, зди­вувались би, ко­ли б довід­али­ся, що ті­льки 14% украї­нців мають закордон­ні паспорти для від­повід­них подоро­жей, і що серед усіх інших мі­грантів у запові­т­ному Євросою­зі украї­нці не становлять навіть пів від­со­тка.

Дискурси­вні му­ри мо­жуть бу­ти ку­ди не­без­пе­чні­ші від реальних, бо ж спору­джу­ю­ться зі слів у лю­дських го­ло­вах, і за якийсь час блоки стерео­ти­пів стають мі­ц­ні­ши­ми від бетон­них.

4.

Кі­льканад­цять років то­му на одній із конфе­ренцій я мав необа­чність окресли­ти деякі украї­нські про­бле­ми як постко­ло­ніальні. Й одразу ж отри­мав нале­ж­ну від­січ від афри­канських уча­сни­ків. «Що ти тя­миш у ко­ло­ніалі­змі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»

Тоді мені цей аргумент ви­давався де­що ди­вним. Адже зовсім не конче бу­ти без­до­мним, що­би ро­зумі­ти бі­дність, і не конче бу­ти жі­нкою, щоб си­мпати­зувати фе­міністкам. Ли­ше згодом я зрозумів — ко­ли за­уважив, що мілі­ці­я­нти затри­му­ють чорних на вули­цях Киє­ва набага­то ча­сті­ше, ніж білих; що в усіх європейських ае­ропортах, вклю­чно з на­ши­ми, їхні доку­менти пере­ві­ря­ють набага­то ретельні­ше; або що більшість на­ших масмедіа ні­ко­ли не забу­ває за­значи­ти на­ціональність зло­чи­нця, як­що це грузин, сене­га­лець чи ци­ган, зате ні­ко­ли не зга­дує на­ціональності, як­що йдеться про украї­нця, єврея чи росі­я­ни­на. Я почав ро­зумі­ти, що справедли­вість, рі­вність, свобода та інші уні­версальні цін­ності на­справді не та­кі вже й уні­версальні, і що чорна шкіра мо­же бу­ти та­кою ж і навіть більшою про­бле­мою в Киє­ві, ніж украї­нська мова де-не­будь у Доне­цьку чи Севастополі.

Серед усіх цих постко­ло­ніальних про­блем варто зга­дати одну, не найгі­ршу, але не­приє­мну і по-своє­му си­мпто­мати­чну: невро­ти­чне прагне­н­ня всіх східноє­вропейців по­збути­ся своєї східноє­вропейської іденти­чності, мов якоїсь хвороби, і вига­дува­н­ня нато­мість пре­стиж­ні­ших іденти­чностей — норди­чної, центральної, у крайньо­му разі — центрально-східної. Я їх ро­зумію, бо й сам почу­ваю поді­бне прагне­н­ня. Східна Європа як дискурси­вна кон­струкція роз­та­шо­вана надто близько до чорної ді­ри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, мо­же, карли­ком) у її глиби­нах. Ко­жен, при­родно, бої­ться бу­ти засмокта­ним у цей про­стір, проковт­ну­тим і роз­чи­неним. Не­приє­мне тут не так прагне­н­ня східноє­вропейців політи­чно ди­станці­ю­вати­ся від «Євразії», її корумпованих ін­ститу­цій та авторита­рних практик, як енергійне дискурси­вне іншу­ва­н­ня «сходу», йо­го есенці­алі­за­ція та гомо­геніза­ція, ха­ракте­рні для кла­си­чно­го ко­ло­ніалі­зму. «Нові європейці» явно не прагнуть зни­щи­ти давні му­ри, рад­ше — пере­су­ну­ти їх далі на схід.

Поля­ки, з цьо­го по­гляду, — чи не остан­ній народ у Європі (мо­ж­ли­во, ще з ча­сти­ною балтійців та сканди­навів), ко­трий ставить цін­ності понад інтереси і трактує всере­йоз та­кі давні й напів­забу­ті в «старому» Євросою­зі те­рміни, як права лю­ди­ни, громадя­нські свободи, со­лі­дарність, і ко­трий наївно вва­жає, що му­ри справді слід зруйну­вати, а не пере­сувати далі на схід. Я вдя­чний їм бага­то за що, але особли­во — за цю старомодну річ, яку вони вина­йшли і якої вперто не ба­жа­ють зрі­кати­ся, — со­лі­дарність.

Понад чверть сто­лі­т­тя то­му один із їхніх блиску­чих поетів та есе­їстів Адам За­ґа­є­вський ри­тори­чно запи­тував із пону­рих глибин без­просві­т­но­го військово­го стану:

«Що трапи­ться одно­го дня — одно­го чу­дово­го дня, — ко­ли Польща здобу­де наре­шті політи­чну свободу? Невже та ди­вови­ж­на ду­ховна напруга, яка ха­ракте­ри­зує сьо­годні польську доволі чи­слен­ну демократи­чну елі­ту, раптово зни­к­не? Невже костьо­ли споро­ж­ніють? Невже пое­зія зроби­ться усьо­го лиш предметом для зну­джених фа­хі­вців, як це має­мо у ща­сли­вих захі­дних краї­нах? Невже кі­но стане лиш га­луз­зю роз­ва­жа­льної індустрії? Невже всі ті ре­чі, які вини­кли в Польщі як реакція на за­грозу то­та­лі­та­ри­зму, — ре­чі, вря­товані від по­топу, захи­ще­ні від де­струкції, під­несені над не­без­пекою, немов над ви­соким му­ром, — при­пи­нять своє існува­н­ня в той самий день, ко­ли та не­без­пека зни­к­не?»

Він не зга­дав сло­ва со­лі­дарність, а про­те воно від­чу­ває­ться у йо­го сло­вах, у само­му їхньо­му па­фосі — понад му­рами, понад кордонами та загоро­жа­ми. Хоча, мо­же, мені ли­ше так здає­ться — як це ча­сто бу­ває з ре­ча­ми, яких нам дедалі ду­ж­че не ви­стачає.

2009

Перейти на страницу:

Похожие книги

Говорим правильно по смыслу или по форме?
Говорим правильно по смыслу или по форме?

Эта книга – практикум, как говорить правильно на нашем родном языке не только по форме, но и по смыслу! Автор, профессор МГУ Игорь Милославский, затрагивает самые спорные вопросы, приводит наиболее встречающиеся в реальной жизни примеры. Те, где мы чаще всего ошибаемся, даже не понимая этого. Книга сделана на основе проекта газеты «Известия», имевшего огромную популярность.Игорь Григорьевич уже давно бьет тревогу, что мы теряем саму суть нашего языка, а с ним и национальную идентификацию. Запомнить, что нельзя говорить «ложить» и «звОнить» – это не главное. Мы говорим, читаем, пишем и даже воспринимаем на слух информацию неправильно! Книга профессора Милославского – увлекательное пособие, наглядно показывающее, где могут подстерегать главные опасности!

Игорь Григорьевич Милославский

Документальная литература / Языкознание, иностранные языки / Языкознание / Образование и наука