Лексикон націоналіста та інші есеї

Я маю певні про­бле­ми з ци­ми ев­фе­місти­чни­ми те­рмінами. Ко­ли я чую в ха­х­ла­цьких масмедіях, що Ки­рги­з­стан та Узбеки­стан — це «близьке зарубіж­жя», а Угорщи­на й Польща — «далеке», то ро­зумію, що політи­ка де­формує про­стір, а заразом і го­ло­ви лю­дей, які в ньо­му пере­бу­вають. Політи­ка ви­клю­чає мене з Європи, ти­м­ча­сом як гео­графія зали­шає мене поза Азією. І я опи­ня­юсь у якомусь туман­ному, мі­фі­чному і місти­чному просторі, званому в тій же та­ки ново­мові «Євразією». Ця хи­ме­ра, що зроди­лась у хворобли­вій месі­анській сві­до­мості росі­ян як компенса­ція їхньо­го компле­ксу меншо­вартості перед Заходом, за­знала чи­слен­них му­та­цій, пере­верзій, ідео­ло­гі­чних заплі­днень та ще­плень, про­те збе­ре­гла свою суть у всіх іпостасях: Вели­ка Росія, Анти­захі­дний Блок Євразійських Народів і та ж та­ки сфера «упривіле­йованих» (а яких же іще?) російських інтересів.

Це най­остан­ні­ше місце на сві­ті, до яко­го я хо­тів би по­трапи­ти.

Я від­чу­ваю май­же фізи­чно, як той ли­пу­чий про­стір огортає мене зусі­біч і засмоктує у свої драгли­сті ну­тро­щі. Цей дискурси­вний фе­номен еманує не ли­ше з фа­ши­зої­дної ри­тори­ки жи­рі­новських і ду­ґі­них, джа­данів і проха­нових та всьо­го російсько­го політи­чно-це­рковно-ку­льтурно-ґе­бе­шно­го есте­блі­шменту. Він піджи­влю­є­ться ще й на позір помі­ркованою ри­тори­кою захі­дних академі­ків, політи­ків і, звісно ж, жу­рналі­стів. Бага­то хто з них незуми­сне — без­думно, про­те ефе­кти­вно — під­три­мує цю дискурси­вну реальність, ви­бу­довує новий мур за допомо­гою специ­фі­чної форми іншу­ва­н­ня, яку мо­ж­на на­звати «євразіє­за­ці­єю».

П’ять років то­му, напередодні вели­ко­го роз­ши­ре­н­ня Євро-сою­зу, я пере­глянув ни­зку роз­повід­ей про ту подію у між­народних медіях. Найці­каві­ши­ми бу­ли ре­порта­жі з ново­го євросою­зівсько­го кордону — «зони стабільності і добробуту». Ось двійко при­кла­дів із пова­ж­них ви­дань, які ілюструють дух і стиль цьо­го специ­фі­чно­го інформу­ва­н­ня:

THE NEW YORK TIMES, 25 кві­т­ня 2004

«Дорогуськ, Польща. — Го­ло­вна вістка, яку подає при­кордон­ний пост, що пи­льнує порослі гу­стим лі­сом бе­ре­ги рі­ч­ки Буг, звучить ни­ні: “Польща — го­това!”

У без­до­ган­но чи­стій кі­мнаті пі­рамі­да ки­рпатих “глаубе­ри­тів”, польської версії знамени­то­го авто­мата “Узі”. На стела­жах — 9-мілі­метрові пісто­ле­ти, ящи­ки з ку­ля­ми, два ку­ле­мети і при­лад ні­чно­го ба­че­н­ня у зеленому бре­зентово­му фу­тля­рі.

Надворі — ле­ндровер, мо­то­ци­кли та дві собаки, на­вче­ні знаходи­ти слі­ди серед лі­су. А ще — неви­ди­мі, про­те теж го­тові охороня­ти цю діля­нку 327-ми­льно­го кордону між Польщею та Украї­ною сні­гомобілі, гелі­коптер і патрульний лі­так…

“Де­хто в Європі вва­жає, що орди нелегальних мі­грантів чи­га­ють за на­шим кордоном і що наш контроль не досить ефе­кти­вний”, — ка­же Ян Турчи­нський, пред­ставник Польщі на пере говорах із Євросою­зом».

OBSERVER, 18 кві­т­ня 2004

«На­ближа­є­ться вели­кий Травневий День на само­му крає­ч­ку європейської [sic] окраї­ни… Тут, у невели­кому селі Городло, роз­та­шо­ваний най­східні­ший пункт ново­го 2400-ми­льно­го кордону Європейсько­го Сою­зу…

Весна бу­яє в невели­кому парку в Городлі та в барі “Горобець”, до яко­го Дарек і Моні­ка поверну­ли­ся з Варшави, споді­ваю­чись, що кордон означа­ти­ме те­пер новий бізнес. “Ще сорок поліцаїв при­бу­ває в на­ше село, — ка­же Моні­ка, — на дода­чу до тих двох, яких уже має­мо. І це не раху­ю­чи при­кордон­ни­ків”.

“Вони га­ня­ти­муть украї­нців, — ка­же Януш, власник мінімарке­та. — Бо украї­нці спроваджу­ють контрабандні ци­га­рки і продають їх по два зло­тих. А ми повин­ні продавати за п’ять. Те­пер лю­ди му­си­ти­муть іти до нас за ку­ри­вом”.

Кордон ново­го ЄС водночас пори­стий і жорсткий. Уздовж рі­ч­ки, на вимо­гу Брюс­селя, збу­довано те, що де­хто тут нази­ває оксами­товою завісою” — верве­ч­ку нових при­кордон­них постів із ти­ся­ча­ми озброє­них ново­бранців».

Оби­дві стат­ті злі­плен­ні за однаковим «сенса­ціоналі­стським» ре­це­птом. Ми­рне («нормальне») жи­т­тя по один бік кордону контрастує тут із жи­т­тям чи, рад­ше, за­гроз­ли­вим вовтузі­н­ням усі­ля­кої по­то­ло­чі по другий бік — контрабандистів, повій, нелегальних мі­грантів та іншої біо­маси, ко­тра ті­льки й думає, як би прони­к­ну­ти до запові­т­ної зони стабільності та добробуту і пожи­рувати трохи на тру­дових заощадже­н­нях добропоря­дних європейців. Тож аби стри­мати цих лю­ди­ноподі­бних істот, тре­ба справді чим-більше сні­гомобілів, гелі­копте­рів та, звичайно ж, собак, на­вче­них знаходи­ти слі­ди серед лі­су. Пісто­ле­ти і ку­ле­мети теж не зайві, бо ж ні­ко­ли не знати, чо­го споді­вати­ся від тих орд за му­ром.