Лексикон націоналіста та інші есеї

Го­ло­вна втрата стосує­ться, на мій по­гляд, одно­го з центральних Міло­ше­вих сю­же­тів — роз­вінча­н­ня маркси­стської діалекти­ки у її ле­нінсько-сталі­нському ви­дан­ні. Діалекти­чний мате­рі­алізм, чи, як йо­го саркасти­чно нази­ває Мілош, «Метод» (із вели­кої лі­те­ри), не­без­пе­чний для недо­зріло­го ми­сле­н­ня тим, що дає ле­г­кі від­повіді на всі пи­та­н­ня, від­кри­ваю­чи ко­ло­сальний про­стір для всі­ля­кої демаго­гії. Він ви­творює вельми стру­нку сві­то­глядну си­стему, де місце Бога посі­дає Історія. Вона є насамперед боро­ть­бою кла­сів, має чі­ткі закони, а їхнє пі­зна­н­ня й ви­кори­ста­н­ня, власне, і є су­т­тю Методу. Партія має монополію на зна­н­ня істори­чних законів, їхню інтер­прета­цію та здійсне­н­ня від­повід­ної до цих законів соціальної інже­не­рії. Хри­стия­нську телео­ло­гію за­ступає телео­ло­гія комуністи­чна. Царство земне, се­б­то комунізм, від­повід­но до законів Історії, є неми­ну­чим, а все, що зава­жає йо­го при­ше­стю, тре­ба не­ща­дно усувати. У певному сенсі, опонентів ре­жи­му зни­щує не Партія і не НКВД, а сама імперсональна Історія. Чекі­сти і комуністи — ли­ше знаря­д­дя істори­чно­го дете­рмінізму, ви­конавці ви­щої волі, жи­ве втіле­н­ня усві­до­мле­ної необ­хі­дності як істин­ної свободи.

За допомо­гою Методу, пи­ше Мілош, «мо­ж­на довести те, що владі у цей мо­мент по­трі­бно; а, водночас, те, що в цей мо­мент по­трі­бно, ося­га­є­ться за допомо­гою Методу». Фа­кти­чно це проро­цтво, яке саме се­бе справджує: діалекти­ки про­гнозують, що дім згорить і одноча­сно роз­ли­вають бензин ко­ло груб­ки.

В основі Методу — вульга­ри­зоване зна­н­ня, ко­тре дає неофітові від­чу­т­тя, ні­би все зроз­уміле і пояснен­не. Марксова діалекти­ка бу­ла певною вульга­ри­за­ці­єю Ге­ґе­ля. Нато­мість «діалекти­чний мате­рі­алізм у російській версії — це вульга­ри­зоване зна­н­ня у квадраті». Воно нага­дує си­стему мостів над прова­л­ля­ми. «По них мо­ж­на сміли­во ходи­ти в ілю­зії, що жодних проваль нема. Зази­рати вниз не до­зволе­но — та це не змінює фа­кту, що прова­л­ля та­ки існують».

Для Міло­ша одним із та­ких проваль, що йо­го ігнорують маркси­сти, особли­во ле­нінсько-сталі­нсько­го роз­ли­ву, є моральна про­бле­мати­ка. Же­рці Методу пере­ймаю­ться до­лею лю­дства, але не окремих лю­дей. Ліс рубають — трі­ски ле­тять; кра­ще зни­щи­ти деся­тьох невин­них, ніж дати сховати­ся одному воро­гові, — ця сталі­нська му­дрість кате­гори­чно не­прийня­т­на для пи­сьмен­ни­ка. Він не за­глиблю­є­ться в пи­та­н­ня, на­скільки комуністи­чна утопія є здійснен­ною: навіть як­що все лю­дство ко­лись на­стільки глибоко усві­до­мить істори­чну необ­хі­дність, що сумлін­но пра­цю­вати­ме і нале­ж­но поводи­ти­меться без жодно­го приму­су, задля самої приє­мності й ося­гне­н­ня правди­вої свободи, — навіть тоді нема жодних ви­прав­дань без­невин­но убієн­ним, ув’язненим та фізи­чно й ду­ховно скалі­че­ним. Мета не ви­правдовує засобів, навпаки — засоби дис­креди­тують мету, роблять її апріорі неося­га­льною.

Мілош прони­кли­во за­уважує глибоку не­приязнь аде­птів Методу до «абстракт­но­го гу­манізму», тоб­то до спроб роз­глядати лю­ди­ну як зага­льне, ви­дове, а не суто соціальне поня­т­тя; як істо­ту, схильну до ір­ра­ціональних думок і дій, а не ли­ше до ра­ціональних; як продукт власної волі, генети­чно­го спад­ку, при­родних інсти­нктів і бага­тьох інших чин­ни­ків, а не ли­ше соціальних об­ставин та істори­чно­го дете­рмінізму. Власне тут — при­чи­на засадни­чої не­згоди Міло­ша з аде­пта­ми Методу, для яких «саме при­пу­ще­н­ня, що лю­ди­на — це та­є­мни­ця, звучить як найгі­рша крамо­ла». А тим ча­сом, пояснює він, «знаю­чи, що в лю­ди­ні є сві­тло, я не мо­жу йо­го ото­то­ж­ню­вати ви­клю­чно з соціалі­сти­чною сві­до­містю, то­му що я ба­чу йо­го і в дурнях, і в ченцях, і в ле­дарях, що уни­кають суспільно-кори­сної пра­ці, і навіть у ку­рку­лях. І так само, знаю­чи про зло­чи­ни, я не мо­жу їх вва­жа­ти просто справою Історії, а не конкрет­них лю­дей». В іншо­му нари­сі — про Єжи Анджеє­всько­го («Альфа, або мораліст») — він форму­лює поді­бне, несумісне з офі­ційним соц­реалі­змом, гу­маністи­чне кредо: «Ті­льки через спів­чу­т­тя до обох про­ти­борчих сторін пи­сьмен­ник мо­же створи­ти трагедію».

Опір мате­рі­алу