Лексикон націоналіста та інші есеї

За совє­тських ча­сів цензура ретельно пере­ві­ря­ла поштові над­ходже­н­ня до громадян, про­те бу­ла значно по­блаж­ли­ві­шою що­до установ. Творчі спілки, редакції, бібліо­теки, науково-дослі­дні ін­ститути мо­гли, у принципі, отри­му­вати з-за кордону рі­зноманіт­ну лі­те­ратуру за умови, що мають сейф чи спеці­альне примі­ще­н­ня для її збе­рі­га­н­ня, а та­кож офі­ційний пере­лік осіб, допущених до ці­єї лі­те­ратури та від­повід­альних за її збе­ре­же­н­ня. Саме на це й роз­раховували, воче­видь, редакції деяких закордон­них ви­дань, зокрема й «Ку­льтури», споді­ваю­чись бодай так прони­к­ну­ти за «залі­зну завісу» — хоч би й до обме­же­но­го ко­ла чи­та­чів.

Ми мали у «Всесві­ті» та­кий сейф і чи­мало ці­кавих ви­дань у ньо­му та й поза ним, бо ж ні­хто особли­во не пере­ймався засекре­чу­ва­н­ням найнові­ших ро­манів Джозе­фа Гел­ле­ра чи Ку­рта

Вон­не­ґу­та. Я не мав офі­ційно­го до­ступу до то­го сейфу, бо не під­пи­сав паперу, який зобов’язував би не роз­го­ло­шу­вати зміст прочи­та­но­го. Жа­рто­ма я поясню­вав, що не вмію три­мати язика за зубами і го­товий за ча­ркою ви­бовкати що зав­годно. Про­те завдя­ки ко­ле­гам я отри­му­вав із сейфу все, що хо­тів.

На «Ку­льтуру» я натрапив у туа­ле­ті, точні­ше — на її сторінки, акурат­но роз­дерті навпіл і та­ким чи­ном приго­товані до вжи­тку: хоро­ший формат, та й папір досить якісний як на краї­ну, де зви­кли об­ходи­ти­ся без туа­лет­но­го паперу, як і бага­то без чо­го іншо­го. Жу­рнал був без об­кла­ди­нки й без змісту, але я впі­знав йо­го за шри­фта­ми, за версткою, зре­штою, за іменами авторів. Я забрав йо­го зали­шки і збе­рі­гаю досі в конверті із си­м­волі­чним напи­сом: КУ­ЛЬТУРА. Хоч годи­ло­ся б, мабуть, поясни­ти докла­дні­ше: «Що робить з Ку­льтурою на­ша Ві­тчи­зна».

На­вче­ний трохи жит­тє­вим досві­дом, я не побіг до на­ча­льства влаштовувати скандал, бо знаю, що всі про­бле­ми слід ви­рі­шу­вати або на найви­що­му, або на найни­ж­чо­му рі­вні, але ні­ко­ли — на проміж­ному. То­му я зразу подався до секретарки і, вступи­вши з нею в зло­чин­ну змову, за допомо­гою неви­багли­вих корупційних дій, до­мовився, що «Ку­льтура» з поштової скри­ньки «Ві­тчи­зни» по­трапля­ти­ме що­міся­ця просто до мене — ці­лком поми­лково, бо ж хто йо­го в біса роз­бе­ре на конверті ту кля­ту ла­ти­нку!..

3.

Я так і не нава­жи­вся оповісти цю історію Єжи Ґє­дройцю, хоча зу­стріча­вся з ним двічі в Ме­зон-Ла­фіт — восени 93-го та влі­тку 98-го. Першо­го разу, втім, це бу­ло рад­ше му­зейне від­від­ува­н­ня: ми приїхали до ньо­го ці­лою групою — кі­льканад­цять осіб, ледь не всі уча­сни­ки польсько-украї­нської конфе­ренції у Ліл­лі, — ви­сло­ви­ти свою шану метрові й ви­слу­ха­ти йо­го напу­че­н­ня. Ні­чо­го особли­во з тоді­шніх роз­мов не запам’ята­ло­ся, про­те запам’ята­вся має­стати­чний спокій господаря, йо­го бу­ди­нку, йо­го сади­би; він, здавало­ся, ви­проміню­вав велич — але без жодної пи­хи, заро­зуміло­сті, хи­зува­н­ня; так, при­пу­скаю, му­си­ли ви­глядати старо­жи­т­ні му­дре­ці чи, мо­ж­ли­во, правди­ві ари­стократи, пря­мі на­ща­д­ки коро­лі­вських родин.

Через п’ять років ми провели вдвох за роз­мовою понад годи­ну. Я намага­вся запи­сати інтерв’ю зі сла­вет­ним редактором, але він ставив мені більше запи­тань, ніж я йо­му: Украї­на ці­кави­ла йо­го в дев’яносто років не менше, аніж у сорок; нато­мість сам він ухи­ля­вся від тих запи­тань, ко­трі ці­кави­ли мене найду­ж­че. Зокрема, я так і не отри­мав пря­мої від­повіді, чо­му він не зважи­вся після 1989 року поверну­ти­ся на бать­кі­вщи­ну і пере­нести ту­ди ви­да­н­ня «Ку­льтури» — як це зроби­ли (без особли­во­го успі­ху), ска­жі­мо, ви­давці російсько­го «Конти­ненту» чи украї­нської «Су­ча­сності». Хоч, у принципі, я ро­зумію, що в дев’яносто років запізно почи­нати нове жи­т­тя і, по суті, новий жу­рнал; запізно входи­ти в мету­шню, звану конку­ренці­єю, і в тусовку, звану ку­льтурним про­цесом. Понад чо­ти­ри деся­ти­лі­т­тя «Ку­льтура» за­ймала­ся страте­гією польсько­го на­ціонально­го існува­н­ня, і бу­ло б те­пер не­прости­мим здрібні­н­ням для неї роз­поро­шу­вати­ся на незлі­чен­ні та­кти­чні про­бле­ми, гу­бля­чи свій авторитет­ний го­лос серед мету­шли­во­го бага­то­го­лос­ся новоча­сних польських масмедій. «Ку­льтура» бу­ла не ли­ше ді­ти­щем Ґє­дройця, а й йо­го жит­тє­вим проектом. Цей проект вели­кою мі­рою вдало­ся втіли­ти, тож «Ку­льтура» закономі­рно му­си­ла при­пи­ни­ти своє існува­н­ня зі сме­ртю Ґє­дройця.