Лексикон націоналіста та інші есеї

Украї­нські опи­тува­н­ня ва­жко порі­вню­вати з польськи­ми, оскільки їх проводять за ці­лком іншою методо­ло­гією. Соціо­ло­ги з’ясовують тут не без­посереднє «ставле­н­ня», а так звану «соціальну ди­станцію» що­до інших ет­носів за шкалою Бо­ґа­рдуса. Ця шкала пропонує рі­зні опції, почи­наю­чи від го­товості респондента мати пред­ставни­ка то­го чи то­го ет­носу чле­ном своєї роди­ни, сусі­дом або спів­робі­т­ни­ком і закі­нчу­ю­чи го­товістю допустити йо­го у свою краї­ну ли­ше як тури­ста або й не допустити зовсім. Зроз­уміло, що це опи­тува­н­ня базує­ться на більш ра­ціональних реакці­ях, порі­вня­но з емоційні­шим польським, але водночас воно від­би­ває не ті­льки ставле­н­ня до інших ет­носів, а й при­звича­є­ність до них.

Саме то­му євреї три­валий час посі­дали в украї­нських опи­тува­н­нях трете місце — після так само «своїх» росі­ян і біло­русів, але, nota bene, перед «чу­жи­ми» украї­нця­ми з діаспори (допі­ру в остан­нє деся­ти­лі­т­тя та­мті їх трохи ви­пере­ди­ли). Поля­ки стабільно йдуть на­ступ­ни­ми, тоб­то п’яти­ми в цьо­му спи­ску — перед сло­ваками, че­ха­ми й інши­ми європейця­ми, не ка­жу­чи вже про расово від­мін­ні групи, які стабільно цей спи­сок зами­кають.

Хоч би там як, а певна аси­метри­чність у ставлен­ні поля­ків та украї­нців одні до одних є ці­лком оче­ви­дною. Аси­метри­чність помі­т­на і в украї­нсько-російських стосу­нках, але там вона не має та­ко­го контраст­но­го ха­ракте­ру: 80-90% украї­нців ставля­ться до росі­ян добре або ду­же добре, ти­м­ча­сом як із російсько­го боку їм від­взає­мнює 60-70% опи­та­них, при­чо­му в Росії, на від­міну від Украї­ни, ця ци­фра істо­т­но зале­жить від політи­чної кон’юнктури, тоб­то насамперед від масмедійної пропага­нди. При­к­мет­но, що після Помаранче­вої револю­ції ця ци­фра впала до 40%, а після російської інтервенції в Грузію ся­гла найни­ж­чої по­знач­ки — 29% (при то­му, що демонізований як «на­ціоналіст» пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ні­ко­ли не при­пу­скався жодних образли­вих для росі­ян ви­сло­вів). Схильність ото­то­ж­ню­вати народ із державою і, від­повід­но, з політи­чном ре­жи­мом є, воче­видь, у російській тради­ції набага­то по­ту­ж­ні­шою, ніж в украї­нській. Схо­же та­кож, що росі­я­ни ніяк не мо­жуть по­збути­ся компле­ксу Робінзона, обра­же­но­го на П’ят­ни­цю за га­дану нело­я­льність. Для бага­тьох росі­ян украї­нською «зрадою» є не ли­ше вияв со­лі­дарності з Грузією чи, ска­жі­мо, анти­авторита­рна Помаранче­ва револю­ція, а й сама украї­нська незале­ж­ність.

Польське ставле­н­ня до украї­нців та­кож помі­т­но політи­зоване, хоч і не до та­кої мі­ри, як у росі­ян. Зокрема, воно не ли­ше істо­т­но полі­п­ши­ло­ся після Помаранче­вої револю­ції, а й істо­т­но по­гі­рши­ло­ся після при­су­дже­н­ня Ві­ктором Юще­нком зва­н­ня «Ге­рой Украї­ни» провід­ни­кові ОУН Степанові Бандері (яко­го більшість поля­ків чо­мусь вва­жає творцем і ке­рі­вни­ком УПА). Польський Робінзон, на від­міну від російсько­го, не намага­є­ться при­ру­чи­ти П’ят­ни­цю, ані не прагне, як у попередні сто­лі­т­тя, йо­го поневоли­ти. Перше зав­да­н­ня завжди бу­ло не­реальним через релі­гійні від­мін­ності, які вре­шті ката­лі­зували й усві­до­мле­н­ня від­мін­ностей на­ціональних. Друге ж стало просто не­актуальним у новоча­сному сві­ті — як через геополіти­чні зміни, так і через нормати­вні. Польський Робінзон хо­тів би всьо­го ли­ше трохи то­го П’ят­ни­цю ци­вілі­зувати — поча­сти з ці­лком прагмати­чних по­треб власної без­пеки, поча­сти — з ресенти­менту й по­тре­би утверди­ти власну ци­вілі­за­ційну місію, а поча­сти, мо­же, і щоб насо­ли­ти, як де­хто вва­жає, російському Робінзонові. Остан­ні при­пу­ще­н­ня ва­жко довести чи спростувати без за­глибле­н­ня в імли­сті те­рени ко­ле­кти­вно­го під­сві­до­мо­го а то­му, кра­ще обме­жи­тись ті­льки першим мо­ти­вом, до­стат­ньо ра­ціональним, оче­ви­дним.