Лексикон націоналіста та інші есеї

Кі­лька років то­му, намага­ю­чись поясни­ти інозем­цям особли­вості украї­нсько-російських взає­мин, я скори­стався мета­фори­чним образом Робінзона Крузо і П’ят­ни­ці, запози­че­ним із хресто­матійно­го ро­ману Деніеля Де­фо. Ко­ло­ніальні стосу­нки до­міну­ва­н­ня-під­ле­глості між ци­ми дво­ма персона­жа­ми забез­пе­чує конвенція, тоб­то мовча­зна згода обох сторін на саме та­кий тип стосу­нків. П’ят­ни­ця мовч­ки ви­знає ци­вілі­за­ційну ви­щість Робінзона і без­за­стереж­но скоря­є­ться йо­го авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ят­ни­цю, опі­ку­є­ться ним і навіть по-своє­му йо­го лю­бить — як добро­го коня, собаку чи іншу до­ма­шню твари­ну.

Про­бле­ми почи­наю­ться, ко­ли П’ят­ни­ця раптом від­мовля­є­ться ви­знавати Робінзонову ви­щість і наполя­гає на рі­вності, на повазі до своєї мови й ку­льтури і, звичайно ж, на своє­му справж­ньо­му імені, замість то­го, яке вига­дав Робінзон задля власної зру­чності. Та­кий П’ят­ни­ця — пору­шник конвенції — втра­чає Робінзонову приязнь. Він стає у йо­го очах або бо­же­вільним, яко­го тре­ба лі­ку­вати, або ворохобни­ком, яко­го нале­жить ув’язни­ти. Саме так Російська, а згодом Совє­тська імперії боро­ли­ся з украї­нця­ми, ко­трі наполя­га­ли на то­му, що вони не хох­ли і не мало­роси, а та­ки Украї­нці. П’ят­ни­ця, з по­гляду Робінзона, просто не здатен сам до та­ко­го додумати­ся. Йо­му му­си­ло або щось пороби­ти­ся в го­ло­ві, або, ймовірні­ше, він му­сив по­трапи­ти під де­структи­вний вплив іншо­го, зло­воро­жо­го Робінзона — польсько­го, австро-угорсько­го, німе­цько­го, аме­ри­кансько­го то­що.

Мій ко­ле­га, який за­ймає­ться постко­ло­ніальни­ми сту­дія­ми, за­уважив, що мета­фора Робінзона і П’ят­ни­ці більше пасує до взає­мин росі­ян із народами Крайньої Пів­ночі та Си­бі­ру. Нато­мість до украї­нців вони ставля­ться рад­ше як до сі­льсько­го ку­зена — зага­лом си­мпати­чно­го, але геть нетя­му­що­го й без­порадно­го без опі­ки досвід­че­ні­шо­го місько­го роди­ча. Ця мета­фора, додав ко­ле­га, мо­гла би пасувати й до стосу­нків украї­нсько-польських, ко­ли б П’ят­ни­ця від само­го поча­тку обли­шив своє язи­чни­цтво й прийняв Робінзонову «прави­льну» ві­ру, тоб­то отри­мав статус сі­льсько­го ку­зена, яко­го, мо­же, й не варто впу­скати у чобо­тях до міських сало­нів, про­те й не соро­мно (й не не­без­пе­чно) від­від­увати з усі­єю роди­ною на лі­т­ніх вака­ці­ях.

П’ят­ни­ця не ро­зуміє та­ких абстракцій, як «народ», «ку­льтура», «на­ціональність», але він знає, що та­ке «ві­ра бать­ків», і від­чайду­шно чі­пля­є­ться за цю арха­ї­чну ві­ру, нара­жа­ю­чись на конфронта­цію з Робінзоном і закри­ваю­чи собі шлях до ближ­чо­го з ним роди­ча­н­ня. Саме релі­гія допомагає йо­му пере­осми­сли­ти свою іншість не як ни­ж­чість, а як інакшість, — від чо­го лиш крок зали­шає­ться до вимо­ги рі­вності та до усві­до­мле­н­ня інших абстракцій, вклю­чно з «мовою», «ку­льтурою» та «на­ціональністю». Саме релі­гія зроби­ла поля­ків «інши­ми» для украї­нців ще задов­го до то­го, як ега­лі­та­рне поня­т­тя «на­ції» прони­кло в масову сві­до­мість; і саме релі­гія, по­при добу офі­ційно­го атеї­зму, робить для них росі­ян і досі «май­же тим самим» народом. Річ не в тім, що ві­ра об’єд­нує, а в тім, що в одному ви­пад­ку допомагає зрозумі­ти всі інші, абстракт­ніш! від­мін­ності, а в іншо­му — навпаки, пере­шкоджає.

Вже ні­де у Європі сьо­годні немає арха­ї­чної, наївно-прімордіалі­стської ідеї «дружби народів», ані, тим більше, панро­мансько­го чи панге­рмансько­го «братства», зате «панслов’янська» ідея у специ­фі­чній правосла­вно-східнослов’янській моди­фі­ка­ції жи­ве й про­ц­ві­тає — не згірш од му­сульманської ум­ми, — і то не ті­льки то­му що подобає­ться нев­га­мовним російським імперцям, а й то­му, що знаходить щи­рий квазі­релі­гійний від­гук у ду­шах бага­тьох украї­нців і біло­русів.

Поля­ки в стосу­нку до украї­нців не прагнуть бу­ти «брата­ми», ані, тим більше, «слов’янами». Це, мо­ж­ли­во, ускладнює не­формальні взає­ми­ни, зате істо­т­но поле­г­шує взає­ми­ни формальні.

Соціо­ло­гі­чний парадокс

За дани­ми соціо­ло­гів, поля­ки ставля­ться до украї­нців зде­більшо­го не­га­ти­вно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал не­га­ти­вне ставле­н­ня пере­ва­жає. Ця пере­вага зменши­лась трохи після Помаранче­вої револю­ції, а про­те й ни­ні [2013] украї­нці в усіх опи­тува­н­нях опи­ня­ю­ться в ни­ж­ній, «міну­совій» ча­сти­ні та­бли­ці — трохи ви­ще від афри­канців, кавказ­ців, ци­га­нів і навіть євреїв та руму­нів, а про­те ни­ж­че від усіх польських сусі­дів, вклю­чно з росі­я­нами та біло­русами, ко­трих, зре­штою, поля­ки оці­ню­ють теж пере­ва­ж­но нага­ти­вно.