Лексикон націоналіста та інші есеї

За дани­ми соціо­ло­гів, абсо­лю­т­на більшість поля­ків дає пози­ти­вну від­повідь на запи­та­н­ня чи повин­на їхня держава надавати Украї­ні політи­чну, ди­пло­мати­чну і навіть економі­чну (sic) під­три­мку. Це разю­че контрастує з від­значе­ним ви­ще пере­ва­ж­но не­га­ти­вним ставле­н­ням поля­ків до украї­нців а про­те має ці­лком ра­ціональне поясне­н­ня. Пи­та­н­ня про ставле­н­ня до то­го чи то­го народу перед­ба­чає суто емоційну від­повідь, яка ні до чо­го не зобов’язує респондента і ні на що, у принципі, не впливає. Пи­та­н­ня про допомо­гу має практи­чний, доволі конкрет­ний ха­рактер і стосує­ться кате­горій на­ціонально­го інтересу, геополіти­ки та державних пріори­тетів. У першо­му ви­пад­ку респонденти ке­рую­ться, мо­ж­на сказати, «серцем”, у другому ро­зумом. У першо­му ви­пад­ку їхня від­повідь має суб’єкти­вним ха­рактер, вона об­умовле­на особи­стим, найча­сті­ше родин­ним досві­дом, парти­ку­ля­рною інформа­ці­єю, почу­тою десь чи про чи­та­ною. У другому ж ви­пад­ку від­повідь макси­мально об’єкти візована, тут уже більше доводи­ться покла­дати­ся на фа­кти, на ви­сновки фа­хі­вців, а не на приват­ні вра­же­н­ня, бабу­си­ні спо­га­ди чи побутові чу­тки. В першо­му ви­пад­ку від­повідь засадни­чо ретро­спекти­вна, зорі­є­нтована на ми­ну­ле, у другому — прагмати­чна, зорі­є­нтована на майбу­т­нє.

Певно, саме то­му польська не­приязнь (чи, ска­жі­мо так, невели­ка приязнь) до украї­нців ви­кли­кає менше занепокоє­н­ня, ніж російська «лю­бов». Бо, незале­ж­но від суб’єкти­вно­го ставле­н­ня, поля­ки вба­ча­ють в украї­нцях окремий народ, хай навіть подеколи мало­си­мпати­чний. А від­так — намага­ю­ться бу­дувати з ним кон­структи­вні, добросусі­дські ває­ми­ни, без жодно­го намі­ру якось зміни­ти, применши­ти чи запере­чи­ти украї­нську іденти­чність. Російська ж «лю­бов» не перед­ба­чає жодної рі­вноправності, оскільки украї­нці для росі­ян — не окремий народ, а лиш від­міна власно­го. Вони лю­блять їх, як самих се­бе, але лю­блять лиш до­ти, доки украї­нці по­годжу­ю­ться з від­веденою їм ро­л­лю сі­льсько­го недорі­ку­вато­го ку­зена, що не мо­же й не сміє ступи­ти кроку без брат­ньої опі­ки. По­га­ні стосу­нки між дво­ма суверен­ни­ми народами мо­ж­на полі­п­ши­ти; для цьо­го, власне, й існує між­народна політи­ка. Нато­мість стосу­нки між Робінзоном і П’ят­ни­цею (чи між міським і сі­льським ку­зенами) немо­ж­ли­во ані полі­п­ши­ти, ані по­гі­рши­ти, то­му що вони апріорі ви­знача­ю­ться їхнім статусом: у цих від­носи­нах є лиш один суверен, і від­так самі від­носи­ни є предметом вну­трі­шньої політи­ки, а не між­народної.

Комплекс Робінзона

Бу­ло б, звісно, пере­більше­н­ням стверджу­вати, ні­би поля­ки ці­лком позбули­ся компле­ксу Робінзона. Він проя­вля­є­ться не ли­ше у «порадах» польських політи­ків украї­нським ко­ле­гам що­до істори­чної політи­ки, яку ті мали би проводи­ти, і що­до на­ціональних ге­роїв, яких би їм слід (чи не слід) бу­ло вшановувати, а й у роз­мовах ці­лком інтелі­гент­них пань, ко­трі гордо оповід­ають прия­телькам: «А моя украї­нка

не ли­ше добре при­би­рає, а й чу­дово го­тує!..»

Су­премати­стський комплекс, слід ви­знати, при­та­ман­ний тою чи тою мі­рою всім народам так звано­го Першо­го сві­ту стосовно Третьо­го і проя­вля­є­ться у поді­бній зверх­ності, пате­рналі­змі та специ­фі­чному дискурси­вному іншу­ван­ні (othering), що йо­го в постко­ло­ніальних сту­діях не зовсім точно нази­вають орі­є­нталі­за­ці­єю.

Хресто­матійним при­кла­дом та­ко­го іншу­ва­н­ня мо­жуть слу­гу­вати два ре­порта­жі з польсько-украї­нсько­го кордону, ци­товані в роз­ділі «Понад му­рами». В обох фрагментах деталі­зований, квазі­доку­ментальний опис реалій з польсько­го боку кордону ви­творює від­чу­т­тя автенти­чності і тим самим поле­г­шує паси­вне, не­про­бле­мати­зоване сприйня­т­тя чи­та­чем «іншо­го» сві­ту — по другий бік нової залі­зної завіси. На від­міну від польсько­го боку, де жи­вуть конкрет­ні лю­ди з реальни­ми го­ло­сами і зроз­уміли­ми всім про­бле­мами, з украї­нсько­го боку мая­чить зага­д­ковий і грізний світ, із юрбами ла­сих до чу­жо­го добробуту ім­мі­грантів і під­ступ­них контрабандистів, від яких ті­льки й мо­жуть поря­тувати авто­мати, гелі­копте­ри, сні­гомобілі, собаки і двад­ця­ти­крат­не збільше­н­ня кі­лькості поліцаїв у ко­ж­ному селі. Чи­тач та­ких текс­тів ні­ко­ли не здо­га­дає­ться, що по той бік завіси жи­вуть пере­ва­ж­но та­кі самі лю­ди, які зовсім не прагнуть до ім­мі­гра­ції і не схильні до контрабанди, лю­ди, які так само пле­кають ді­тей, бу­дують бу­ди­нки, ви­ро­щу­ють хліб, ходять іноді до театру, чи­та­ють і навіть подеколи пи­шуть кни­жки. Навпаки, східний кордон Польщі пред­ставле­но як крайній край Європи (sic), кі­нець космосу, за яким почи­нає­ться ха­ос — світ орків і тро­глоди­тів, ци­кло­пів і песи­го­ло­вців.