Лексикон націоналіста та інші есеї

На поча­тку деяких своїх гостьових ку­рсів у Польщі я пропоную сту­дентам напи­сати три сло­ва/поня­т­тя, з яки­ми їм насамперед асоцію­є­ться Украї­на. Найча­сті­ше вони зга­дують «руський базар», заробі­тчан (при­би­ральниць, бу­ді­вельни­ків,

сі­льсько­господарських робі­т­ни­ків) і, на третьо­му місці, степ/ козаків, — що, скоріш за все, є спад­щи­ною Сенке­ви­ча або, ще ймовірні­ше, Єжи Гофмана. Вря­ди-годи до спи­ску по­трапля­ють політи­ки — від Бандери до Яну­кови­ча, зале­ж­но від актуальної масмедійної кон’юнктури. А та­кож подеколи — спорти­вні зі­рки на кшталт Ві­та­лія Кли­ч­ка та Андрія Ше­вче­нка (але аж ніяк не Та­раса). Ку­льтурні по­статі до спи­ску практи­чно не по­трапля­ють — ані Юрій Андру­хович, усі кни­жки яко­го пере­кла­дено в Польщі, ані Бог­дан Осад­чук, який му­сив би стати у Польщі ле­гендарною по­ста­т­тю, ані Бог­дан Ступ­ка, який успішно зі­грав чі­льні ро­лі у кі­лькох польських фільмах, зокрема у «Во­гнем і ме­чем», ані, зре­штою, сорат­ник Пілсу­дсько­го Си­мон Петлю­ра.

Тенденція зага­лом оче­ви­дна: «третій світ» не асоцію­є­ться із ку­льтурою (хі­ба що з фо­лькло­ром) і, взага­лі, з якимсь ви­щим ду­ховним, інтелектуа­льним жи­т­тям. Навіть політи­ка як­що й по­трапляє до асоціати­вно­го ря­ду, то ви­клю­чно у брута­льних, ди­ку­нських формах — від гайдамач­чи­ни і бандері­вщи­ни до яну­кови­чі­вщи­ни й тя­гни­бокі­вщи­ни. Поча­сти, звісно, у цьо­му вин­ні масмедії, ко­трі впливають на смаки пу­блі­ки. Але й пу­блі­ка впливає на дискурс масмедій, від­даю­чи пере­вагу насамперед тій інформа­ції, яка від­повід­ає її смакам, уявле­н­ням і по­тре­бам.

Не­що­давно одна інтелі­гент­на пані поясню­вала мені, що «у вас, на Сході», тоб­то, слід ро­зумі­ти, що десь між Украї­ною і Ки­та­єм, на конвертах пи­шуть споча­тку на­зву краї­ни і міста, а щойно по­тім прі­звище адресата. Це то­му, казала добродійка, що держава у вас — це все, а лю­ди­на — ні­що. Інша пані, моя редакторка, поясню­вала, що «це у вас, на Сході» дають у пере­лі­ку самі лиш прі­звища, без імен (Мілош, Ге­рберт, Ку­ндера), а у нас, тоб­то в ци­вілі­зованому сві­ті, це вияв неповаги. Зре­штою, їх обох пере­вершив ми­т­ник, ко­трий запи­тав мене якось у звичному пані­братському дусі: «Што візьош?» — «Кни­жки», — скро­мно від­повів я. — «Так ти што, кні­га­мі торгу­єш?» — здо­га­дався кмі­тли­вець.

Усві­до­млю­ва­н­ня контекс­тів

Утім, поза ци­ми ку­р­йозни­ми, сумови­то-смі­шни­ми історія­ми, Украї­на і Польща сти­каю­ться з ни­зкою конце­птуа­льні­ших про­блем, від ви­рі­ше­н­ня яких — інди­від­уа­льно­го й спільно­го — вели­кою мі­рою зале­жать їхні майбу­т­ні стосу­нки.

Для Украї­ни це насамперед про­бле­ма навздо­гін­ної модерніза­ції — політи­чної, правової, соціально-економі­чної. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нців volens-nolens спри­ймати­муть у «першо­му сві­ті» як та­ких собі недо­лу­гих П’ят­ниць, непо­трі­бних сьо­годні жодному Робінзонові, крім хі­ба що російсько­го; а втім, і в ньо­го, як показують соціо­ло­ги, цей інтерес по­ступово сла­б­шає, — схо­же, що біло­руський хи­трун Лу­ка­ше­нко сформу­вав уже в бага­тьох росі­ян алергію до об’єд­на­вчих проектів чи, принаймні, до об’єд­на­вчої ри­тори­ки.

Друга украї­нська про­бле­ма, ті­сно взає­мопов’язана з першою, — це заверше­н­ня хо­ло­дної громадя­нської війни у своїй краї­ні, зокрема війни пам’ятей, си­м­волів та іденти­чностей. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нська реакція на рі­зноманіт­ні ви­кли­ки бу­де не­адекват­ною, гіпертро­фованою в той чи той бік, зале­ж­но від пере­бу­ва­н­ня по один чи інший бік ідео­ло­гі­чної бари­кади. Це стосує­ться зокрема і реакції украї­нців на польські претензії що­до «неправи­льної» політи­ки пам’яті, пошану­ва­н­ня «не тих» ге­роїв чи невід­повід­ної інтер­прета­ції контроверсійних подій. Для украї­нців з анти­совє­тсько­го та­бору ці претензії ви­глядають як зрада, пере­хід на совє­то­фільський бік і недоре­чне по­вторе­н­ня тради­ційних «анти­на­ціоналі­сти­чних» (а фа­кти­чно анти­украї­нських) аргументів і формул совє­тської пропага­нди. Нато­мість для украї­нців із проросійсько-совє­то­фільсько­го та­бору польські претензії є лиш зайвим під­твердже­н­ням, що саме вони, совє­то­філи, мають ра­цію і що їхніх про­ти­вни­ків-«на­ціоналі­стів» не хочуть під­три­му­вати через їхній га­даний «екс­тремізм» навіть тради­ційні польські сою­зни­ки.