Лексикон націоналіста та інші есеї

По-друге, від­мова Заходу від оборони тих базових принципів, на яких він збу­дований, послі­довно ком­прометує й реля­ти­візує ці принципи, а від­так і делегі­ти­мізує до­мінант­ну пози­цію Заходу у су­ча­сному сві­ті, оскільки її забез­пе­чує не ли­ше мілі­та­рна та економі­чна по­туга, а й гу­маністи­чна си­стема цін­ностей. Позі­рний прагматизм ви­творює не­без­пе­чну ілю­зію та­кти­чних ви­грашів, ко­трі на­справді ли­ше від­тя­гу­ють та при­ховують фу­ндаментальну страте­гі­чну поразку. Сьо­годні­шні ни­зькі ко­шти мо­жуть вияви­ти­ся завтра над­звичайно ви­соки­ми, а га­дані зи­ски — зійти нані­вець. Ко­ли б захі­дні лі­дери вча­сно зроби­ли ви­сновки з досвіду своїх попередни­ків, ко­трі про­тя­гом усіх 30-х років шу­кали «поро­зумі­н­ня» з Гі­тле­ром, вони ле­г­ко перед­ба­чи­ли би, що після російсько­го бліц­кри­гу в Грузії черга ді­йде до Украї­ни. Чи­мало аналі­ти­ків, зре­штою, про­гнозували саме та­кий хід подій ще тоді, у 2008-му.

Не­го­товість і не­ба­жа­н­ня захі­дних демократій на­звати російський кри­пто­фа­ши­стський ре­жим від­повід­ним ім’ям і від­повід­но до ньо­го постави­ти­ся мати­ме наслі­д­ком не ли­ше оку­па­цію Украї­ни і створе­н­ня «саніта­рно­го кордону» від Дон­басу до При­дністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успі­хів та без­карності ефе­с­бе­шна клі­ка ці­лком мо­же взя­ти­ся за побу­дову ще одно­го «саніта­рно­го кордону» — від Пете­рбу­рга до Калі­нін­града, по­вторю­ю­чи кри­мську спецо­пера­цію у краї­нах Балтії. Російська екс­пансія, яку ни­ні ще мо­ж­на обме­жи­ти в Украї­ні економі­чни­ми санк­ці­я­ми — справді вели­ки­ми й бо­лі­сни­ми для всіх сторін, — завтра вже вимага­ти­ме військово­го втруча­н­ня, від­повід­но до ці­лком конкрет­них натовських зобов’язань.

Ску­пі пла­тять двічі, як ка­же при­казка. У більшо­сті європейських мов вона має свої від­повід­ни­ки. Украї­нцям доводи­ться вчи­ти­ся ни­ні ще й іншої му­дрості — про Бога, який помагає насамперед то­му, хто помагає собі сам, і про світ, який спів­чу­ває насамперед тим, ко­трі від­би­ваю­ться.

3.

Украї­нці інвестували чи­мало надій у те, що вони нази­вають «Європою», тож їхнє роз­ча­рува­н­ня в дрібних, ци­ні­чних, парохіальних і ча­сто неві­глаських політи­ках, які ту Європу ре­пре­зентують, мо­же вияви­ти­ся надто гі­рким і бо­лі­сним. Не те щоб украї­нці споді­вали­ся яки­хось не­гайних мате­рі­альних зи­сків від Угоди про асоціа­цію — її значе­н­ня для них бу­ло рад­ше си­м­волі­чним. Угода ті­льки від­кри­вала шанс на більш-менш чесні ви­бори у майбу­т­ньо­му та мо­ж­ли­вість ми­рно по­збути­ся кле­птократії, що до­грабовувала краї­ну, а від­так — і на по­ступову побу­дову правової держави та «нормальне жи­т­тя у нормальній краї­ні».

Украї­нська револю­ція бу­ла насамперед револю­ці­єю цін­ностей. Вона бу­ла бу­нтом середньо­го кла­су, «бу­ржу­а­зії», про­ти олі­га­рхі­чно­го квазі­фе­одалі­зму. Май­же дві трети­ни про­тестувальни­ків, як показують соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня, мали ви­щу осві­ту. Їхній середній вік становив 37 років, роз­мовни­ми мовами бу­ли украї­нська й російська, ре­пре­зентували вони рі­зні ре­гіони й ет­ні­чні групи, хоча ет­ні­чні украї­нці, «захі­дня­ки» і кия­ни про­гнозовано пере­ва­жа­ли.

Май­дан був ще однією спробою до­провадити до кі­нця незаверше­ну в Украї­ні східноє­вропейську револю­цію 1989 року — ту саму, що карди­нально зміни­ла облич­чя Центрально-Східної Європи та Балтії, про­те на Балканах і в постсовє­тських респу­блі­ках дала поло­винча­сті ре­зульта­ти. На Балканах ті ре­зульта­ти вдало­ся ча­стково полі­п­ши­ти за допомо­гою Заходу; нато­мість у постсовє­тських державах, за невели­ки­ми виня­тками, їх звела нані­вець пост­комуністи­чна номенкла­тура, згі­бри­ди­зована з кри­мінальним сві­том у так звану олі­га­рхію. 1991 рік оприя­внив і си­лу, і сла­б­кість украї­нсько­го суспільства, го­тово­го під­три­мати незале­ж­ність на ре­фе­рендумі, про­те не го­тово­го на пре­зи­дентських ви­борах ради­кально ро­зі­рвати зі совє­тським ми­ну­лим і ру­ши­ти центральноє­вропейським, а не постсовє­тським шля­хом роз­ви­тку.