Мойсей

Підіймалося сонце над степ,Мов багровеє коло,І промінням, мов стрілами, тьмуПрошибало й кололо.У промінні тім Небо-гора,Мов цариця в пурпурі,Над всі гори найвища здіймаСвої ребра понурі.На найвищому шпилі гори,Вище зломів і кантів,Хтось недвижно стоїть, мов одинЗ предковічних гігантів.Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згукиВін стоїть і до неба простягРозпростертії руки.У сходовому сяйві небес,В пурпуровім проміннюКолосальний його силуетВидно геть у пустиню.І летять із гебрейських шатрівЗатурбовані зори,Мов гонці, до гіганта тогоНа осяяні гори.«Се Мойсей!» — одні одним устаПромовляють несміло,

Та не вимовлять того, що тамУ серцях защеміло.Се Мойсей на молитві стоїть,Розмовляючи з Богом,І молитва та небо боде,Мов поломінним рогом.Хоч заціплені міцно устаІ не чуть його мови,Але серце його розмовляІ кричить до Єгови.Підіймається сонце, палаВся небесная стеля,І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.Вже полуденний демон степомШле знесилля і змору,Та Мойсея мов руки чиїсьПідіймають все вгору.І схиляється сонце унизВже над Фазга вершини,І ляга величезная тіньВід вершин на рівнини.І паде величезная тіньВід Мойсея востаннєАж униз на гебрейські шатри,Мов батьківське прощаннє.

А по таборі пострах ішов:«Боже, щоб у сю хвилюНе закляв нас пророк, бо клятьбаМала б дивную силу!Від такої молитви тремтятьЗемлянії основи,Тають скелі, як віск, і дрижитьТрон предвічний Єгови.І як він заклене нас тепер,І як сонечко сяде,То весь люд і весь край сей вночіБез полики пропаде».

XVІ