Мойсей

А Мойсей борикався, горів,Добивався до ціли,А як ніч залягла на горі,Впав на землю зомлілий.Захиталася скеля під нимІз усіма шпилями,І безтямний лежав він, немовУ колисці у мами.Якась пісня тужлива над нимСумовито бриніла,І рука колихала йогоПухова, сніжно-біла.І почулися тихі слова:«Бідний, бідний мій сину!Ось що з тебе зробило життяЗа маленьку часину!Чи давно ж я плекала тебеІ водила за руку?Чи на те ж я дала тебе в світ,Щоб терпів таку муку?Скільки зморшків на твоїм чолі!І зів’яле все тіло!

І волосся, що гладила я,Наче сніг, побіліло!А колись ти від мене притьмомРвавсь на бої та герці!Бач, до чого дійшов! А скажи,Кілько ран в твоїм серці!Бідна, бідна дитино моя!Потерпів єси много!Ще й сьогодні… на сонці весь день!І пощо було того?На молитві! В народу свогоІ минуле, й будущеТи молитвою вникнути рад, —Ох, дитя невидюще!Ось я камінь із кручі зіпхну,І піде він валитьсяВід скали до скали, з яру в яр,І скакати, і биться.Тут удариться він о зубець,Розіб’ється на части,Там з собою ще камінь порве,Щоб з ним нижче упасти.Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче, —І чи зна хто, де кождий шматокЗаспокоїться хоче?Я тверджу: і Єгова не зна!І молись хоч і клінно,А де мусить упасти шматок,Там впаде неодмінно.В нім самім його керма і власть,В нім самім ота сила,Що назначує місце йому,Що його сотворила.І хоч як твій Єгова міцний,Він ту силу не змінитьІ одного сього камінцяУ лету він не спинить.Ось пилок: ледве зір твій йогоДобачає тремтіння,А Єгова не може йогоПовернуть в неісніння.І не може звеліти йомуЙти по шляху не тому,Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.Се ж пилок! Що ж казать про народ,Многодушну істоту,Де в рух мас вносить кожда душаЧастку свойого льоту?Про Оріона пісню ти чув,Про гіганта сліпого,Що, щоб зір відзискать, мандрувавАж до сонця самого?А на плечах поводиря ніс,Сміхованця-хлопчину,Що показував шлях йому — всеІнший в кожду годину.„Ти до сонця веди мене, хло!“Той вів рано до сходу,А на південь в полудне, під ніч, —До західного броду.А Оріон іде все та йде,Повний віри в те сонце,Повний спраги за світлом, що осьЙому блисне вже конче.Через гори і море свій хідВелетенський простує,

А не зна, що на плечах йогоХлопчик з нього жартує.Сей Оріон — то людськість уся,Повна віри і сили,Що в страшному зусиллі спішитьДо незримої ціли.Неосяжнеє любить вона,Вірить в недовідоме;Фантастичнеє щоб осягнуть,Топче рідне й знайоме.Строїть плани не в міру до сил,Ціль не в міру до актів,І жартує з тих планів їїХлопчик — логіка фактів.І, як той дивовижний сліпець,Що чужим очам вірить,Все доходить не там, куди йшла,В те трафля, в що не мірить.А ти молишся! Бідне дитя!Де твій розум, де сила!Ти ж хапаєшся піну благать,Щоб ріку зупинила!»