Рубаї

57Боюсь, що більше ми не вернемось додому,Ні з ким не стрінемось у обширі земному.Цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм!Бо що нас потім жде, не дано знать нікому.

* * *

58Вино нам вічність одкриває - пий!Від нього серце оживає - пий!Хоч палить, як вогонь, зате турботи,Немов жива вода, змиває - пий!

* * *

59Не знаєм істини - то й що ж? Хіба сердезіОтак і мучитись, немов на гострім лезі?Тримайся келиха, не випускай із рук -I добре житимем, не п'яні й не тверезі.

* * *

60

Хвилину радості в турботах не губи,На порох не стирай під жорнами журби!Немає жодного, хто б угадав майбутнє.Тож пий, і розважайсь, і дівчину люби!

* * *

61Фортуні попелу на голову насип,З місяцевидою гуляй і пий! Звели бТебе давно у гроб думки, якби піддався.Нікого не вернув землі холодний глиб!

* * *

62Хіба у всесвіті найкращий твір - не ми?В очах у розуму зіниця й зір - не ми?Це коло всесвіту скидається на перстень,А камінь, що горить ясніш од зір,- це ми.

* * *

63Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,З тюльпановидими, веселими впивайся.

Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.

* * *

64Дні весело збувай: свіжіша від тюльпана,Хай дівчина тобі всміхається кохана!Бо незабаром емерть, як чорна буря, зірвеСорочку днів твоїх, як пелюстки з тюльпана!

* * *

65Як гарно: на квітках - росинки прохолодні,I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодніБуло усякого - про те тепер не згадуй,Все, що було, забудь: найкращий день - сьогодні.

* * *

66Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.Живу без випивки - чи виживу, хто зна?Та найдивніше те, що від ції хвороби

Немає й засобу, крім доброго вина.

* * *

67Страшним потоком кров тече у мене з серця,У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.Кривавим жолобом зробилась кожна вія!А вії опущу - новий потоп почнеться.

* * *

68Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,То як же здійснити мені мої бажання?Коли усе, що хоче Бог,- високе й чисте,То, значить, грішні і брудні мої бажання!

* * *

69Ті, що освіти та знання надбали,Що світочем наук для нас палали,Не здужали із тьми цієї вийти:Сказали баєчку - і в сон запали.

* * *

70Хто землю цю створив, ким небеса підперті,Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!

* * *

71Свого майбутнього ніхто не прозирне.Навіщо й думати про те, що неясне?I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.

* * *

72Ковтає крапельку розбурхана ріка,На землю падає пилиночка легка.А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,Як та дрібнесенька у вихорі мошка?

* * *