Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Евелін, на жаль, нічого не лишалося, як згідно кивнути у відповідь. Пережовуючи печиво, місіс Тредґуд подивилася на ­підлогу.

— Знаєте, Евелін, я ненавиджу лінолеум. У цьому будинку повно огидного сірого лінолеуму на підлозі. Ну, могли б хоч якісь килимки покласти, аби всі ці старі люди, які ходять тут у повстяних капцях, не ризикували послизнутися і зламати собі тазові кістки. Ось у мене в кімнаті є плетений гачком килимок. Я попросила Норриса відвезти мої чорні черевики зі шнурками до магазину взуття, аби там їм приробили гумові рельєфні підошви. Тепер я ношу їх, не знімаючи, з ранку до вечора. Я не хочу зламати собі стегно. Зробиш це один раз — і все, прощавай.

Ці старі люди о сьомій тридцять, о восьмій уже всі в ліжках. Я так не звикла. Удома я лягала спати лише після того, як о десятій двадцять повз мій дім проходив потяг до Атланти. Ось, а тут я лягаю спати о восьмій і вимикаю світло, аби не турбувати місіс Отис. Та все одно не можу заснути, доки не почую свисток потяга о десятій двадцять. Його чути в усьому місті. Чи, може, мені просто здається, що я його чую, але це неважливо. Все одно, доки не почую, не засну.

Добре, що я люблю потяги, адже Вісл-Стоп завжди був не більш як маленьке привокзальне містечко. А Трутвілль — то взагалі лише купка халуп з однією церквицею, Першою баптистською церквою «Гора Сіон», куди ходили Сипсі та решта.

Залізничні колії пролягали просто повз мій будинок. Якби в мене була вудочка, я могла б висунути її у вікно і торкнутися стінки вагона — ось як близько вони були. Отже, останні п’ятдесят років я сиділа на ґанку у своєму кріслі-гойдалці, спостерігаючи, як повз мене проїздять поїзди. Я ніколи не втомлювалась дивитися на них. Так само, як і на єнота, що мив крекери. Особ­ливо мені подобалось спостерігати за ними вночі. Моїм улюбленим був вагон-ресторан. Зараз у потягах лише бари, де сидять, п’ють пиво й палять цигарки. Але колись були гарні потяги, як-от потяг «Срібний Півмісяць» о сьомій сорок, з Нью-Йорка до Нового Орлеана. Він прямував повз нас саме в час вечері. Ох, бачили б ви тих темношкірих офіціантів у накрохмалених білих піджаках і чорних шкіряних краватках-метеликах, ті найтоншої роботи столові прибори й срібні кавники, і свіжі троянди й гіпсофіли на кожному столі. А ще на всіх столах були лампи з маленькими абажурами.

Звичайно ж, то були часи, коли жінки носили найбільш вишукані сукні, і капелюхи, і хутра, а чоловіки були такі елегантні у своїх синіх костюмах. У «Срібному Півмісяці» були навіть жалюзі на вікнах. Сидиш там, як у ресторані, і їдеш крізь ніч. Я часто казала Клео, як мені подобається ідея їсти й водночас їхати кудись.

Іджі завжди відповідала: «Нінні, ти, мабуть, сідаєш у потяг, просто щоб поїсти…» І вона також мала рацію. Я любила їхні дешеві біфштекси, та й яєчні з беконом не знайдеш кращої, ніж та, яку подавали в потязі. Під час зупинок у маленьких містечках уздовж шляху місцеві жителі продавали свіжі яйця, шинку, форель. У ті часи все було свіже.

Зараз я вже майже не готую… Час від часу підігрію собі банку консервованого томатного супу «Кемпбеллз». Не те щоб я не любила добре поїсти — ще й як люблю, — але зараз гарної їжі просто не знайти. Якось місіс Отис підписала нас на участь у програмі «Їжа на колесах», організовану нашою церквою, але та їжа була така жахлива, що я просто попросила їх більше не приходити. Може, вони й на колесах, але нічого спільного з кухнею в потягах не мають.

Звичайно, в тому, щоб жити так близько до залізничних колій, є свої недоліки. У мене весь посуд потрісканий, навіть той зелений сервіз, який я виграла під час поїздки в кіно до Бірмінгема за часів Великої депресії. Я й тепер можу сказати, що йшло тоді в кінотеатрі: «Привіт усім» із Кейт Сміт.

Вона подивилася на Евелін.

— Ви її, мабуть, уже не пам’ятаєте, але вона була відома як Співоча Пташка Півдня. Висока, гладенька дівчина, але така добра людина. Вам не здається, що гладкі люди мають добру вдачу?

Евелін мляво посміхнулася, сподіваючись, що це правда, адже вона щойно приступила до другої пачки печива «Лорна Дун».

— Але я б ні на що не проміняла потяги. Що б я робила без них усі ті роки? Телевізорів ще не було. Я звикла вгадувати, куди й звідки їдуть люди. Час від часу, коли Клео вдавалося назбирати кілька доларів, він садовив мене й малюка на потяг, і ми їхали у Мемфіс, а потім назад. На той час Джаспер, син Великого Джорджа та Онзелл, працював провідником спального вагона, і він поводився з нами так, наче ми були румунські королі. Згодом Джаспера обрали президентом Об’єднаного товариства провідників спальних вагонів. Вони з його молодшим братом Артисом зовсім молодими переїхали до Бірмінгема… Але Артис двічі чи тричі потрапляв до в’язниці. Цікаво, ніколи не знаєш, ким виросте твоя дитина. Узяти, наприклад, хлопчика Рут та Іджі. Такі життєві випробування зламали б багатьох людей, але тільки не його. Ніколи не знаєш, що в людини на серці, доки не випробуєш її… хіба не так?

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

16 червня 1936 р.