Unknown

Вся наступна діяльність Пачеллі вказує на те, що він з особливою пильністю вивчав життя і діяльність папи Олександра VI Борджіа, його сина Чезаре, його дочки Лукреції й засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли. Перші три імені з цієї романтичної четвірки поклали основи етики Ватікану, четвертий із них визначив раз назавжди його політику. Вони будуть патронами Еудже­ніо Пачеллі, з їх діл він черпатиме натхнення в найбільш вирішальні хвилини свого життя.

Невідомо, хто штовхнув Еудженіо Пачеллі на шлях духовної кар’єри; є підстави гадати, що його рідний дядь­ко, директор ватіканського банку «Банко ді Рома». Такий розподіл ролей якнайкраще відповідав інтересам грошо­любної сім’ї: один Пачеллі очолюватиме банк, а другий Пачеллі накачуватиме цей банк грошима.

Ця комбінація була цілком у стилі єзуїтів — цих учи­телів, протекторів і меценатів молодого Еудженіо, який досить вчасно зрозумів, що набагато вигідніше запродати душу лиховісному* «Ісусовому товариству», ніж наївному середньовічному дияволу.

Така тверезість поглядів не могла не дати плодів. На сороковому році життя Еудженіо Пачеллі виходить уже в люди: на його голові височить єпископська інфула *.

Трохи згодом ми бачимо його в Мюнхені, де монсеньйор Пачеллі — папський нунцій * — вправними руками плете мереживо дипломатичних інтриг. Його політична лінія не знає коливань, вона постійна, незмінна, тверда, як Петро­ва скеля *.

За роки своєї священницької практики монсеньйор Пачеллі мав час вивчити сенс цієї політики. Догма про непогрішимість папи була всього на 6 років старша за монсеньйора Пачеллі, проте вона своєю конкретністю гово­рила йому значно більше, ніж усі чотири канонічні книги Нового завіту. Його нітрохи не бентежило те, що ця догма була схвалена невеличкою більшістю. Для нього вирішальне значення мав факт, що ця більшість була єзуїтською більшістю та що завдяки їй брами Ватікану раз назавжди захлопнулися перед троянським конем лі­бералізму.

З 1870 року папа більше «не помилявся». Його слово стало останнім словом, воно не підлягало оскарженню; «Рим сказав — справа закінчена». З 1870 року в папи римські може потрапити лише ставленик єзуїтів. Ще не­давно зпеважуваний орден стає всесильним, а диктатура папи стає його диктатурою. Духа папи Климентія XIV * було вигнано з мурів «апостольської столиці»; його місце зайняв дух Пія VI *, дух крайньої, непримиренної, абсо­лютної й войовничої реакції.