Життя за життям

— Це із запасів Адміралтейства? — спитала вона, й обоє розсміялися. Діставшись додому, вона з’їла цілу коробку за одним разом.

*

П’ята. Вона поставила тарілку в умивальник, до іншого немитого начиння. Сіра порошва перетворилася на хуртовину, і вона сіпнула тюлеві фіранки, щоб темне небо зникло. Завіси зачепилися, й Урсула здалася, щоб не зірвати карниз. Вікно було старе, погано допасоване, кімнатою гуляли холодні протяги.

Електрика зникла, Урсула навпомацки знайшла на каміні свічку. Куди ж уже гірше. Урсула примостила над ліжком свічку і пляшку віскі й залізла під ковдру, не знімаючи пальта. Вона так стомилася. Голод і холод вганяли у страшну апатію.

Вогник газової пічечки тривожно замерехтів. А що в тому поганого? «Без муки вмерти б у годину пізню». Врешті, були й гірші способи померти. Освенцім, Треблінка. «Галіфакс» Тедді, що впав у вогні. Сльози спиняло тільки віскі. Стара добра Пеммі. Газовий вогник спалахнув і згас. А з ним і фітиль. Цікаво, коли знову дадуть газ? Цікаво, вона прокинеться від запаху? Встане, знову запалить вогонь? Вона не думала, що помре як лисиця, замерзне у своєму лігві. Бодай Пеммі знайде поштівку і знатиме, що сестра її цінувала. Урсула заплющила очі. Ніби не спала цілий вік і ще трохи. Вона так шалено стомилася.

Почала западати темрява.

*

Вона різко прокинулася. Невже вже ранок? Світло горіло, але за вікном темніла ніч. Їй снилося, що її завалило у підвалі. Вона вилізла з ліжка, ще не до кінця твереза, і зрозуміла, що розбудило її радіо. Електрика повернулася саме тоді, коли передавали прогноз для моряків.

Вона вкинула монету у лічильник, і газова грубка знову ожила. Значить, вона таки не отруїлася газом.

Червень 1967 року

Репортер BBC повідомив, що вранці йорданці обстріляли Тель-Авів, а тепер бомблять Єрусалим. Він стояв на вулиці — можна припустити, у Єрусалимі, хоча Урсула не дослухалася — а на тлі ревіла артилерія: надто далеко, щоб становити для нього реальну загрозу, проте фальшивий бойовий стрій і схвильований, але урочистий стиль репортажу натякали, що в минулому журналіста була не одна героїчна сторінка.

Бенджамін Коул став членом ізраїльського парламенту. Під кінець війни він бився у складі Єврейської бригади, а тоді став до лав палестинської Банди Штерна, щоб боротися за батьківщину. У дитинстві він був такий правильний, що складно уявити його терористом.

Під час війни вони зустрілися й випили, але зустріч була ніякова. Романтичні пориви її дівочих років давно розвіялися, як і його давня байдужість до Урсули і представниць жіночої статі в цілому. Не встигла вона допити свій (слабенький) джин із лимоном, як Бенджамін запропонував «кудись піти».

Вона обурилася.

— Я що, виглядаю як жінка легкої поведінки? — допитувалася вона у Міллі згодом.

— Чом би й ні? — стенула плечима Міллі. — Може, нас завтра взагалі уб’є бомбою. Carpe diem і таке інше.

— Зараз усі так виправдовують неналежну поведінку, — пробурчала Урсула. Якби люди вірили в Пекло, то, може, й не хапали б день так завзято.

На роботі випав складний день. Одна секретарка отримала новини, що судно, на якому працював її хлопець, пішло на дно, і влаштувала істерику, а важливий документ втонув у морі папок, що лише погіршило ситуацію, тож вона не стала хапати день із Бенджаміном Коулом, хай би скільки він наполягав.

— Мені завжди здавалося, що між нами щось є, а тобі? — допитувався він.

— Уже пізно, — сказала вона, на ходу хапаючи сумку і пальто. — Зустрінемося іншим разом.

Їй згадався доктор Келлет з його теоріями про переродження: вона задумалася, ким вона захотіла би вернутися. Мабуть, деревом. Великим гарним деревом, що витанцьовує на вітрі.

*

Увага BBC переключилася на Даунінґ-стрит. Хтось там пішов у відставку. У кабінеті хтось щось казав, але вона не завдала собі клопоту слухати.

Вона саме вечеряла, примостивши на коліна тацю грінок із сиром. Так вона зазвичай вечеряла. Смішно було б накривати стіл, виставляти тарелі, підставки і все інше начиння для однієї особи. А потім що? Мовчки їсти, згорбившись над книжкою? Дехто вважає, що телевечері — це початок кінця цивілізації. (Чи ж не значить її затятий захист телевізора, що в душі вона згодна з критиками?). Але ті люди явно не жили самі. А насправді початок кінця цивілізації відбувся давно. Може, в Сараєво, найпізніше — у Сталінграді. Дехто сказав би, що кінець був на самому початку, ще в райському саду.

Та й що не так із телевізором? Не можна ж щовечора ходити в театр чи в кіно (чи, як на те пішло, у паб). А коли живеш один, то дома поговорити нема з ким, хіба із кішкою, а такі розмови зазвичай однобокі. Собаки — це інша річ, але після Щасливчика вона собак не заводила. Він помер улітку 49-го, ветеринар сказав, що від старості. А Урсула завжди вважала його цуценям. Поховали його у Лисячому закуті — Памела купила й замість надгробка посадила темно-червону троянду. Сад Лисячого закута перетворився на справжнісінький собачий цвинтар. Куди не поткнися — трояндові кущі, а під ними пси, хоча крім Памели ніхто не пам’ятав, де хто лежить.