Життя за життям

Вони заспівали «Вперед, Христове воїнство» — у Крайтона, як виявилося, був доволі милозвучний баритон. Хоча міс Вулф, напевно, віддала б перевагу Бетховенові над церковними гімнами, які закликали до бою.

Міс Вулф сподівалася, що Бетховен зцілить повоєнний світ, проте націлені на Єрусалим гаубиці виглядали як остаточний вирок її оптимізму. Урсула зараз сягнула віку, якого була міс Вулф на початку останньої війни. Тоді вона здавалася Урсулі бабцею.

— А тепер це вже ми старі, — сказала вона Памелі.

— Говори за себе. Тобі ще й шістдесяти нема. Ніяка ти не стара.

— А почуваюся старою.

Щойно її діти підросли і перестали потребувати постійного нагляду, Памела перетворилася на одну з тих жінок, які невпинно роблять добрі діла. (Це Урсула не критикує, навпаки). Вона спершу стала мировим суддею, а потім і головою магістратського суду, брала активну участь у діяльності доброчинних організацій, а минулого року посіла місце у муніципальній раді як незалежний кандидат. А ще підтримувала порядок у домі (хоча й платила «жінці, яка все зробить») і плекала величезний сад. Із постанням Національної служби охорони здоров’я у 1948 році Гарольд перейняв практику доктора Фелловза. Село розросталося, будинків більшало. Луки вже не було, як і гайка, а частину полів навколо маєтку Еттрінґем-голл продали забудовникам. Сам маєток стояв порожній і занедбаний. (Ішли перемовини про те, щоб відкрити в ньому готель). Їхній маленькій станції винесла смертний вирок комісія Бічинґа, й за два місяці її закрили, попри героїчний рух спротиву, очолений Памелою.

— Але тут досі мило, — сказала вона. — Пройдеш п’ять хвилин — і ти вже на природі. Лісів поки що не чіпають. Поки що.

Сара! Ось кого вона запросить на концерт. У 1949 році Памелина терплячість нарешті дала плоди — народилася донька. Восени вона мала почати навчання у Кембриджі — дівчина була розумна і допитлива, уся в маму, та теж збиралася займатися точними науками. Урсула ніжно любила Сару. Племінники помогли заповнити темну пустку на серці, що лишилася після смерті Тедді. Останнім часом вона часто думала — якби ж то вона свого часу народила… У неї бували романчики, хоча й не надто серйозні (здебільшого з її вини, це вона «легковажно ставилася» до стосунків), але вона не завагітніла, не стала матір’ю, не стала дружиною. Вона усвідомила, що саме втратила, допіру тоді, коли зрозуміла, що вже запізно і цього ніколи не буде. Памела триватиме й після смерті, її нащадки тиритимуться світом, як води ріки, а Урсула зі смертю просто закінчиться. Як пересохле річище.

*

А ще їй надарували квітів — це, мабуть, теж Жаклін організувала. На щастя, за вечір у пабі вони не зів’яли. На столику стояли прегарні рожеві лілії й наповнювали кімнату своїми пахощами. Вікна вітальні виходили на захід і купалися у променях вечірнього сонця. Надворі ще не стемніло, а дерева у спільному садочку красувалися в новому листі. Квартира була непогана, неподалік від Бромптонської каплиці — на неї пішли всі гроші, які Урсула успадкувала від Сильвії. Кухоньку і ванну обладнали по-сучасному, але в декорі Урсула була традиціоналістка. Після війни вона накупила простого, але ошатного антикваріату — тоді все одно ніхто не хотів таких меблів. На підлозі лежали зелені килими, а завіси були такого ж кольору, як оббивка меблів із ненав’язливим дизайном від Вільяма Морріса. Стіни пофарбували у блідо-лимонний колір, завдяки чому квартира виглядала світлою і просторою навіть у дощові дні. Після війни їй навіть вдалося за копійки купити трохи майсенської і вустерської порцеляни — кілька декоративних тарелей і сервіз, — і ще в неї завжди були квіти, Жаклін це знала.

Єдина вульгарна нота — це пара кислотно-рудих лисиць стафордширського порцелянового заводу з мертвим кроликом у пащі. Вона купила їх на Портобелло-роуд за безцінь багато років тому. Вони нагадували їй про Лисячий закут.

— Я люблю в тебе бувати, — зізналася Сара. — У тебе такі гарні речі, а ще тут завжди так чисто і прибрано, не те що вдома.

— Можеш собі дозволити чисту і прибрану квартиру, коли живеш сама, — сказала Урсула, хоча комплімент їй полестив.

Мабуть, треба скласти заповіт, щоб передати комусь своє земне майно. Вона хотіла би, щоб квартира лишилася Сарі, але спогади про скандал навколо Лисячого закута, коли померла Сильвія, наводили на певні сумніви. Чи варто виділяти улюбленців? Мабуть, ні. Треба розділити майно між сімома племінниками й племінницями, не обділивши навіть тих, кого недолюблювала чи в очі не бачила. Джиммі, звісно, так і не одружився і дітей не завів. Він осів у Каліфорнії.

— Він гомосексуал, ти ж це знаєш? — спитала Памела. — Він завжди мав такі потяги.

Вона начебто просто сповістила про це, нікого не засуджуючи, але у її словах усе одно був відтінок нездорового інтересу і нотка самовдоволеності, ніби вона пишалася своїми ліберальними поглядами. Цікаво, подумала Урсула, а Памела взагалі знає про Джеральда і його «потяги»?

— Джиммі — це просто Джиммі, — сказала вона.

*