Життя за життям

Тедді любив гратися у піжмурки, тож коли він не відгукнувся, Урсула обійшла його хованки — за завісами у вітальні, під столом у їдальні. А коли брата не знайшлося й там, рушила нагору, до спалень.

Їй услід наполегливо дзеленчав вхідний дзвінок. Зі сходів вона побачила, як Сильвія вийшла у передпокій впустити доктора Фелловза: мабуть, спустилася чорними сходами, а не зринула у повітрі. Доктор Фелловз і Сильвія поринули у напружену тиху розмову — мабуть, про Бріджит, хоча слів Урсула не розчула.

Не було Тедді ані в кімнаті Сильвії (її вже давно ніхто не називав батьківською), ані в кімнаті Моріса, завеликій як на того, хто півжиття все одно проводить у школі. Брата не було ані у першій гостьовій спальні, ані у другій, ані у його власній комірчині, де більшість підлоги займала іграшкова залізниця. Не було його ані в лазничці, ані у комірчині для постелі. Тедді не було ані під ліжками, ані в комодах, ані в численних шафах. Він не лежав, непорушний, як мертвий — такий у нього був улюблений трюк — під пухкою Сильвіїною стьоганою ковдрою.

— Пундики дають, Тедді, — повідомила вона порожнім кімнатам. Обіцянки пундиків зазвичай вистачало, щоб виманити Тедді зі схованки.

Урсула рушила до темних вузьких дерев’яних сходів, що вели до спалень на горищі, і щойно ступила на першу сходинку, серце стислося від страху. Вона поняття не мала, звідки і чому прийшов цей страх.

— Тедді! Тедді, та де ж ти? — Урсула спробувала підвищити голос, але з вуст вирвався тільки шепіт.

Тедді не було ані в її з Памелою спальні, ані у старій кімнаті місіс Ґловер, ані в комірчині, де колись спали немовлята, а тепер складали скрині, валізи, старий одяг і зламані іграшки. Лишалася тільки кімната Бріджит.

Урсула зусиллям волі змусила себе рушити до прочинених навстіж дверей. За ними чаїлося щось жахливе. Їй не хотілося цього бачити, але вона знала, що мусить.

— Тедді! — зойкнула вона з полегшею, забачивши брата. Тедді вмостився у Бріджит на ліжку й гойдав на коліні подарований на день народження літачок. — Я тебе скрізь шукала.

Тріксі лежала на підлозі біля ліжка й радо підхопилася, побачивши її.

— Я думав, що це Бріджит підбадьорить, — сказав Тедді, погладжуючи літачок. Він мав безмежну віру в цілющу силу іграшкових потягів і літаків. (Він запевняв усіх, що стане пілотом, коли виросте). — А Бріджит спить, тільки очі розплющені.

Широко розплющені незрячі очі справді втупилися у стелю. Ці страшні очі затягла водяниста блакитна плівка, а шкіра Бріджит набула дивного бузкового відтінку. У наборі акварелей такий колір називався «кобальтовий фіалковий». З рота Бріджит визирав кінчик язика, й Урсулі раптом згадалося, як місіс Ґловер запихала язик у прес.

Урсула ніколи доти не бачила трупів, але одразу зрозуміла, що Бріджит тепер — труп.

— Злізай із ліжка, Тедді, — обережно сказала вона, як полохливому дикому звіряті.

Урсула тремтіла. Не тому, що Бріджит померла, хоча й це страшно — але в кімнаті чаїлося щось іще жаскіше. Голі стіни, тонке покривало з жаккарду на металевому ліжку, емальована щітка і гребінець на тумбочці, рядюжка на підлозі раптом стали загрозливі, мовби насправді були не тим, чим видавалися. Урсула почула кроки Сильвії і доктора Фелловза на сходах. Тон у Сильвії був наполегливий, а в доктора Фелловза — легковажніший.

Сильвія зайшла до кімнати і скрикнула «ой боженько», побачивши дітей. Вона підхопила Тедді з ліжка, а тоді за руку витягла Урсулу в коридор. Тріксі, радо махаючи хвостом, вибігла за ними.

— Іди в свою кімнату, — наказала Сильвія. — Ні, йди в кімнату Тедді. Ні, йди в мою кімнату. Негайно.

У її голосі були нотки розпачу. Це була нова, незнайома Сильвія.

Сильвія повернулася до кімнати Бріджит і рішуче зачинила двері. Коли звідти долинули відзвуки шепоту, Урсула взяла Тедді за руку і сказала:

— Ходімо.

Він слухняно спустився за нею до кімнати Сильвії.

— Ти щось казала про пундики?

*

— У Тедді шкіра такого самого кольору, як у Бріджит, — сказала Сильвія.

У неї аж серце похололо від жаху. Вона все прекрасно розуміла. Урсула — та просто зблідла, хоча повіки потемніли, а шкіра хворобливо блищала.

— Це підшкірний крововилив, — пояснив доктор Фелловз, заміряючи Тедді пульс. — А бачите червоні плями в нього на щоках? Боюся, це найзаразніший штамм.

— Прошу, припиніть, — засичала Сильвія. — Годі читати мені лекції, ніби я студент-медик. Я їхня мати.

О, як вона ненавиділа доктора Фелловза тієї миті. Бріджит досі лежала у своєму ліжку — ще тепла, але безживна, як мармуровий надгробок.

— Це іспанка, — нещадно продовжив доктор Фелловз. — Учора ваша покоївка походила в натовпі у Лондоні — досконалі умови для поширення інфекції. Вірус забирає людей, а ми тільки руками розводимо.

— Його не забере, — люто прошепотіла Сильвія, стискаючи Тедді руку. — Моє дитя не забере.

А тоді виправилася й потяглася до розпашілого Урсулиного чола:

— Моїх дітей.

Памела вигулькнула на порозі, але Сильвія її прогнала. Та розрюмсалася, але в Сильвії не було часу на сльози. Не зараз, не перед лицем смерті.

— Я щось можу для них зробити? — спитала вона у доктора Фелловза.

— Можете молитися.